Кохання, що жило два роки

Можна прожити життя і не знати смутку, але я не з числа цих щасливчиків. Моє серце ранила стріла Купідона у шістнадцять років, проте я ще не знав, які наслідки матиме це влучання.

Все почалося з простого телефонного дзвінка, коли телефонні апарати були прив’язані до місця, а люди були вільними від сучасних технологій. Тоді я проговорив з Ганною з десятої вечора до третьої ранку. Це була ера неквапливих та довірливих розмов по телефону та айсік’ю. Ми домовилися зустрітися у парку Шевченка… ось тоді між нами і запалала пристрасть, як тільки ми переступили поріг її дому після прогулянки.

В серці були надії та сподівання на щось справжнє і не короткочасне. Так воно і вийшло. Ми почали зустрічатися, і я навіть не встиг збагнути, що це буде найщасливіший період мого життя. Після двох тижнів нашого знайомства я написав великого вірша про свої сердечні одкровення для Ганни. Вона прочитала його про себе у моїй присутності, і по її лагідних блакитних очах я збагнув, що вона мене покохала. По-справжньому. І надовго.

Ми проводили багато часу одне з одним, даруючи листівки з сердечними признаннями з приводу та без. Я не планував з нею свого майбутнього, я жив одним днем із нею, бо я був щасливий.

Тоді я слухав реп, і також намагався писати свої тексти і треки. Її подружка Віра постійно мене задовбувала проханням, щоб я написав і присвятив Ганні свою пісню. Я всякчас відповідав, що згодом… В мене був касетний плеєр, на який я самотужки заробив, працюючи вантажником літом. На ньому я слухав депресивну музику, та мав певний роздвоєний розлад особистості: радіючи тому, що у мене є кохана, але протиставляючи цьому похмурість буття.

На день народження Ганна подарувала мені сучасний портативний mp3-програвач. Я був на сьомому небі від щастя, і навіть почав слухати більш веселішу музику. Вступив до університету, з’явилися нові друзі, але незмінним лишалося одне: Ганна так і була разом зі мною…

Якось ми ходили з нею та її подругою до школи, де вона раніше навчалася. Мені цей епізод дуже закарбувався у пам’яті, бо вона тоді мені подарувала фотокартку, де вона стоїть зі схрещеними руками в коридорі цієї самої школи. Ту фотку я завжди таскав із собою у внутрішній кишені куртки зимою.

Але настало літо 2006-го, і Ганна поїхала на канікули закордон. Через місяць я дізнався, що в неї з’явився новий прихильник, і в наших стосунках все стало не так однозначно, як і раніше. Я не зміг цього стерпіти, достеменно не знаючи, чи було між ними щось серйозніше, ніж просто спілкування.

Тієї осені в мене стався нервовий зрив, і я викинув того mp3-плеєра, і розірвав її фотографію на дрібні шматочки. Пісня, яку я обіцяв на прохання Віри написати для Ганни, так і залишилися недописаною…