Леля

Вона бігла серед квітучого поля вбрана у білу вишиту сорочку, яка мала оберігати її. Польові квіти липли до неї прикрашаючи. Босі ноги лоскотала висока трава. Дівочий сміх линув разом із щебетанням птахів, які високо літали у небі. Щоб краще роздивитися їх, дівчина впала в обійми польових квітів. Гуляв прохолодний вітер, який колисав все навколо, навіть хмари. Вона так і лежала б далі. Все життя. Лише б не повертатися назад…

Дівчина різко розплющила очі. Пітьма. Вона була по всюди, а потім різко зникла. Дівчина була впевнена, що розплющила очі раніше ніж темінь зникла. Це було щось інше. Те, що не давало їй ніяк спокою. Те, що не могла нікому пояснити, й навіть собі. Воно накривало її з головою ніби поглинаючи. Дівчина прокинулася серед зеленого поля, але не такого яскравого, як у її сні. Всі навколо квіти були зів’ялі, небо вкрите сірими хмарами. Сонце, яке лоскотало її обличчя ніяк не могло потрапити на землю й дати хоч трішки тепла. За мить з’явився туман, сховавши похмурість сивиною. А дівчина так і сиділа на холодній траві. Здавалося, що недалеко є озеро або болото. Прохолода пробирала до кісток. Дівчина намагалася зігрітися, тому обійняла руками коліна, але нічого не вийшло. Скільки часу минуло, а вона й досі не зрозуміла, як правильно ходити. На кожній нозі було два коліна, не звично для звичайної людини. Та й людиною більше не була. Лелечі крила, ніби зламані, лежали на траві, а мали б літати у небі. Щось тримало її тут не даючи змоги полетіти. Можливо, те що вона народилася людиною? А лише згодом була проклятою? Або ж родина, яка вже лежить у домовині.

Родина дівчини жила у маленькій глиняній хатині. В невеликому селі поряд з лісом. Матір навчала вишивати доньок. Вони мали це робити, щоб захиститися від нечистої сили. Вишиванки та інші обереги допомагали. Довго в родині панував достаток та добробут, але потім народилася ще дівчинка. Сьома дівчинка. Вона принесла горе, бо вважалася відьмою. Батьки не хотіли вбивати, але й залишити боялися. Допоки одна самотня жінка не погодилася забрати дівчинку до себе запевнивши, що любитиме її як рідну дитину. Любов’ю та турботою виховає добру дитину.

Минали роки, дівчата підростали. Село було маленьким, тому чутки про відьму швидко дійшли до дівчинки. Не складно було здогадатися чия вона донька. Після того, доволі чуйна дитина перетворилася на ображену, за те що покинули. Незчулася, як ненароком отруїла матір, яка її виростила. Після того зрозуміла, що здатна на більше ніж просту образу. Образу, яку так старанно приховувала в серці втримати виявилася не в змозі. Відьму охопила жага до помсти.

Нарекла на смерть наймолодшу, шосту доньку. Протягом року важко хворіла, снилися жахіття, вважалися духи та навіть сама смерть. Так одна за одну вбивала рідних сестер. Декілька односельців намагалися переконати зупинитися, але і їх спіткала жахлива доля. Ніхто не помирав легкою смертю. Одна зі старших постійно кашляла кров’ю, інша живцем згоріла, ще одна втопилася. Одна за одною. Всі розуміли та знали, що дійде і їхня черга, але не відомо коли. Кожен день був сповнений жаху та болю.

Батьків залишила. Вони мали пережити кожну смерть, ніби відплачували за скоєне. Матір не витримала та повісилася на старій вербі. Батько довго ще терпів, але коли залишилася остання найстарша донька, не витримав та зійшов з розуму. Дочці несила було бачити страждання тому попросила у знахарки допомоги. Жінка виявилася безсилою перед прокляттям, тому дала зілля, яке допомогло заснути батькові вічним сном. Найстарша донька отруїла батька, щоб той не страждав та поховала поряд з матір’ю та сестрами. А сама залишилася чекати своєї смерті. Відьма була не задоволена. Прагнула аби вони страждали якнайдовше. Тому, одного похмурого дня, коли єдина жива донька прийшла попрощатися з батьками та сестрами на кладовище, відьма прийшла теж туди. Побачивши схудлу та нещасну сестру, відьма вирішила, що смерть звільнить її. Страждання закінчаться, разом із сумом та болем. Тому навічно прокляла. Жоден оберіг, жодна вишита сорочка не могли їй допомогти та навіть полегшити страждання.

Зі спини за кілька місяців виросли крила. Вони були заважкими, щоб їх підняти та навіть хоч трішки поворушити. Постійно волочилися по землі. Додаткові коліна заважали нормально ходити, за кілька метрів вже падала. Від подряпин вони завжди були червоні, заплямовані кров’ю. Шкіра бліда, навіть біла, не пам’ятала коли в останнє відчувала дотики сонця. На тілі проросло пір’я. Обличчя повністю перетворилося на лелече. Залишилися лише людські руки, тіло та довге чорне волосся, яке нагадувало про матір.

Проклята дівчина чи можливо потвора так і залишилася на тій галявині де була проклята сестрою відьмою. Небайдужі односельці шукали її, але лісова стежка завжди оминала галявину. Так і з’явилася легенда про дівчину Лелю, напівлюдина напівлелека, яка завжди буде жити на полі серед дерев та болота. Навпроти місця поховання своїх батьків та сестер. Замість співу птахів — квакання жаб. Замість квітучого поля — холодна та безбарвна трава. Без змоги піти та злетіти, й навіть померти. Птаха, яка була символом родини, щастя та добробуту стала вічним прокляттям для безвинної дівчини.