Скоро піде сніг... Частина перша

Синоптики знову дали маху, наобіцявши сонячні дні. Густі темно-сірі хмари гуртувалися над містом й поволі котилися небом, немов щось в’язке й живе. Жовтень притискався до скла поривами вітру й дрібними краплями. За вікном пролітали машини, змушуючи перехожих обурено відходити якнайдалі від дороги. Заскочені зненацька люди металися в пошуках прихистку й Олена здогадувалася, що оберуть вони затишні кав’ярні, а не магазинчик з промовистою назвою «Щаслива Рукодільниця».

Дівчина любила свою роботу за спокій, розміреність та відсутність галасу. Маленька тематична крамничка ніколи не наповнювалася довгими чергами, а часом цілі години тягнулися без відвідувачів. Втім, більш-менш стабільної кількості покупців вистачало, аби продовжувати відчувати себе якою-не-якою частиною соціуму. Принаймні Олена переконувала себе, що їй цього достатньо.

Та того дощового дня вона особливо гостро відчувала самотність.

Пожовклий кленовий листок пристав до вікна. Погляд Олени бродив його краєм, не пропускав жодного дрібненького вигину, старанно обводячи контур. Уява, якій невдовзі стало затісно, взялася домальовувати гілку, ще одну й ще… аж поки не створила ціле дерево. Воно нагадало про рекламу, яка днями вигулькнула на просторах соціальних мереж, зманюючи на конкурс юних художників. Надто барвиста картинка мерехтіла відгомонами колишніх мрій та ранила втраченими сподіваннями. А що коли…

Різко рипнули двері — до похмурого понеділка продавчині увірвалася дивна бабця. Ну, як увірвалася… Радше кволо вповзла на тремтячих ногах, що заледве пересувала. Пошарпане сіре пальто вільно теліпалося на скрюченій статурі, а пожмакане, немов пальці після тривалого перебування у воді, обличчя обрамляв туго замотаний платок того ж кольору. Погляд глибоко посаджених зеленуватих очей, затягнутих ледь помітною поволокою, хаотично застрибав прилавками.

Дівчина, чиї думки так недоречно гуртувалися навколо абсолютно непотрібних спогадів, навіть зраділа появі старенької. Та довго копирсалася в пряжі для в’язання, мружилася, тулила одну до одної й бубоніла щось собі під носа.

— Вам допомогти? — Олена натягла посмішку зразкового працівника. — Що ви шукаєте? В нас ще дещо на складі є.

— Га?

Бабця підняла голову, завмерла і втупилася у невідомість перед собою. Лише рука продовжила копирсатися у нитках. На мить продавчині примарилися темні товсті черв’яки замість пальців. Потерла очі й перепитала:

— Кажу… — дівчині доводилося бачити й дивнішу поведінку старих людей, тому така реакція її не сильно спантеличила, — чим я можу вам допомогти?

— Та ось, — відклякла та заговорила хриплим голосом, — шукаю пряжу для шарфа онучці. Вона приїде до мене вже зовсім скоро, то треба встигнути зв’язати. А я не знаю, які кольори підібрати.

— А які їй подобаються?

— Ой, та навіть не знаю. Оксаночка всяке носить.

— Тоді оберіть те, що личитиме до очей.

Бабця нахмурилася. Олені здалося, що зморшки на її обличчі ожили й заворушилися, неначе під шкірою звивалося щось живе. Стало трохи лячно. Дивна стара зовсім не поліпшила ситуацію, коли почала підходити. Дівчина позадкувала, але майже одразу відчула легкий удар об вітрину. Скло задзвеніло. Різке неприємне відчуття, мов під час поїздки у ліфті, пройшлося розрядом по всьому тілу. Олена рефлекторно озирнулася через плече. А коли повернула голову, зустрілася із помутнілими очима в кількох сантиметрах від неї. Чому аж так близько?!

— Сірі, — протяжно зашипіла, мов змія, що ось-ось накинеться на жертву. А потім несподівано добродушно додала: — Такі, як у тебе, Квіточко.

Дівчина скривилася від смороду, який вилетів з рота бабці, і це, як не дивно, швидко повернуло її до тями. Раптом стало соромно за недоречний страх та перекошене обличчя. Це ж лише бабуся! Всі ми постаріємо і почнемо поводитися дивно.

— Ви про очі? — зробила обережний крок назад. — Тоді, можливо, зелена пряжа підійде? Або меланжева[1] біло-сіра… Чи омбре[2]… Вийде гарний градієнт.

— А можеш обрати те, що для себе взяла б? Ви приблизно одного віку…

Бабця мило усміхнулася. Моторошна атмосфера відступала. Дівчина взялася перебирати нитки, а старенька загомоніла про свою Оксаночку. Здавалося, що в неї навіть голос помолодшав, поки розповідала про красу, розум та працьовитість онуки, яка і вчилася, і працювала, і навіть картини писала. Олену все те не цікавило, але із ввічливості кивала та угукала, подумки відраховуючи хвилини до відходу нав’язливої покупчині.

— Квіточко, а ти не даси мені телефон? — озвалася бабця, коли дівчина вже впаковувала придбану пряжу. — Хочу Оксаночці зателефонувати, а мобільник зламався.

«Як же ти мене дістала», — подумала, але вголос сказала:

— Так, ось, візьміть, — розблокувала андроїд та відкрила клавіатуру для набору номера. — Якщо вам з таким складно, то можете продиктувати номер і я…

Олена не встигла договорити. Клята карга вирвала телефон з рук й майже одразу приклала до вуха. Дівчині здалося, що бабця на жодну цифру не натиснула, але цього просто не могло бути — за мить почулися гудки.

Тривали вони довго, але коли слухавку нарешті підняли, динамік так противно затріщав, що продавчиня аж притиснула долоні до голови. Та стареньку нічого збентежило. Вона розпливалася у посмішці, сильніше притискаючи телефон до вуха.

Нарешті, звукове катування змінилося на приглушений голос. Звучав він, ніби під час відеодзвінка, що постійно провисав через кепський сигнал. Дівчина й слова розібрати не змогла. Та здавалося бабці це не заважало. Вона без упину щось розпитувала й розповідала. Раз по раз повторювалося «що?!» й «га?!», але розмова лише набирала обертів.

Олена, яка вже пошкодувала про свою люб’язність, давила приступи гніву. Аби хоч якось абстрагуватися, взялася гортати старий пошарпаний та абсолютно нецікавий журнал. Вслухатися не хотілося, тому довелося вчитуватися. Але одна фраза таки привернула її увагу:

— Скоро піде сніг, а на нім проступить слід, — це виявилося прощанням: коли Олена підняла розгублені очі, старенька простягнула руку з телефоном. — Дякую, Квіточко.

Поки дівчина обдумувала, чи варто питати про почуте, бабця вже почвалала до виходу. Біля дверей вона спинилася і ледь чутно, ковтаючи звуки, повторила напівпошепки:

— Скоро піде сніг, а на нім проступить слід.

Який ще сніг на початку жовтня?..

Рідна квартира зустріла Олену звичним запахом алкоголю. Мати, схилившись на кухонний стіл, чи то хропіла, чи то стогнала. Одна її рука так міцно стискала склянку, що аж пучки побіліли, а інша витягнулася на великому блокноті. З перекинутої пляшки на підлогу накрапало. Дівчина навіть не стала роздягатися — одразу схопила серветки  й почала витирати калюжу. Почувся стогін:

— Ти чого тут розшумілася? Голова й без тебе тріщить.

— То що сьогодні святкувала? — дівчина видавлювала з себе сміх, бо знала: якщо дозволить собі бодай одну сльозу, не зможе вгамувати відчай аж до ранку. — Чи яку журбу заливала?

— Не хами мені, шмаркачко! — з гнівом кинула склянку.

Олена зіщулилася під дрібними гострими уламками, що рикошетили від стіни.

— Але ж ти обіцяла, мамо, — випрямилася. — Невже знову збрехала?

— Ти теж дещо обіцяла, — жінка підняла руку з блокнотом. — Якщо ти свого слова не тримаєшся, то чого я мушу?

— Та це… Він старий… Ти ж знаєш, що я давно не малюю…

— Спра-а-авді? — протягнула з такою насолодою, ніби смакувала перший ковток з нової пляшки. З’їла кілька кружалець ковбаси, облизала пальці й взялася рвучко гортати скетчбук. На барвистих малюнках з’являлися масні плями, ніби пліснява на останньому шматку хліба. Почалися невикористані сторінки, але жінка не зупинялася. — Ага, ось воно! — на кремовому папері красувалися чорно-білі замальовки. Похмурі, геть не схожі на попередні роботи, але, без сумнівів, нові. — Що ти скажеш на це?

Олені відняло мову. Але мати й не чекала на відповідь: мовчки поплелася попід стіною до кімнати.  

Клятий конкурс! Ну, навіщо вона перейшла за посиланням з тої реклами?! Стільки часу трималася без малювання…

Дівчина схопила блокнот. Перегорнула до першої сторінки й почала по одній виривати й жмакати. Коли вже вся підлога була застелена папером, Олена знайшла у шафі нову пляшку та вилила її вміст на спаплюжені малюнки. Ті, намокнувши, стали яскравішими.

Іронічно.

Горілка швидко дісталася до ніг. Дівчина так і пішла спати в промоклих шкарпетках. До дідька все! Мати завтра точно сильніше засмутиться, коли знайде своє пійло на підлозі. Хоч би злизувати не почала…

Минуло кілька тижнів. Олена встигла забути про дивну покупчиню. Однак дорога до роботи нагадала про неї. В обличчя влітали дрібні сніжинки, а повітря вперше цього року щипало морозом. Сліду проступати ще не було на чому, але однаково стало трохи лячно від згадки про останні слова бабці.

Втім день пройшов спокійно. Олена вийшла на вулицю й остовпіла. Ранкові кілька сніжинок переросли у густий снігопад. Раптом хтось схопив її за лікоть. Холод пройшов крізь куртку й товстий светр. Здалося, що шмат льоду до голого тіла притулили.

— Квіточко, як добре, що ти є, — заскрипіла злощасна стара. — Мені потрібна поміч.

— Я-яка? — дівчина переконувала себе, що просто злякалася й дофантазувала відчуття, але воно не зникло, поки дивачка не прибрала руку.

— Хочу пенсію зняти, але зовсім не дружу з банкоматами.

Олена розсміялася. Несподівана поява бабці навіювала дурні думки, що та попросить душу віддати, або ж обернеться на монстра й забере її власними силами. Але таке типове для панянки поважного віку прохання розбило зловісні фантазії.

— Звісно, зараз зробимо, — вихопила пошарпану картку зі зморшкуватої руки.

Банкомат, що знаходився недалеко від магазинчика, потягнув шматок пластика. Бабця нетерпляче зиркала на екран із-за Олениного плеча. Ще трішки, і вона вклала б на нього голову. Дівчина уявила, як несподівано сіпалася й вибивала залишки зубів цій причепі, але одразу відчула сором за свої думки.

— Ну що там? — навіть свіже повітря не розбавляло сморід з рота.

— Пише, що картка протермінована.

— То й що?! — сердито буркнула. — В мене термін дії теж давно збіг, але ж я досі дибаю. Там ще є гроші. Давай, витягуй їх!

— Е-е-е… Ну… У нас не вийде зняти кошти, треба зробити нову картку і… — Олені здалося, що зіниці старенької зараз витягнуться у величезні знаки питань, тому стримано усміхнулася й обірвала пояснення: — Словом, зайдіть до банку, вам там допоможуть.

— Хм… А може, ти зі мною сходиш? — знову потягла руку до дівчини, не чекаючи на згоду, але та встигла зробити невеличкий крок назад.

— Ні, я не можу. На мене мама чекає, — «ага, єдине, на що вона чекає, — пляшка високоградусного». — Та й пізно вже.

Склянка наповнювалася горілкою. Так дивно… Вона здається прозорішою за воду, але туманить розум; обіцяє забуття, а натомість забирає душу.

— Мамо, може, ще раз спробуєш зав’язати? — Олена вхопилася за пляшку в руці жінки. — Ти вже сама на себе не схожа, — губи затремтіли, але дівчина проковтнула клубок у горлі. — Геть змарніла… — стиснула зуби так, що аж у вилицях заболіло — головне не заплакати.

— Ти сама винна, — вирвала пляшку з хватки доньки й продовжила наповнювати гранчак, поки рідина не пролилася через верх. — Я намагалася, але ж ти добиваєш отою своєю мазнею.

— Фу… — протяжно видихнула одними губами. — То було всього пару нещасних начерків.

— Ага, то ти не по паперу олівцем почеркала, — гучно сьорбнула. — То ти мені ножем серце розмалювала.

— Розкажи нарешті, чому це тебе так ранить.

— Ні, — в очах промайнув біль, але поділитися ним вона не зважилася.

— Як же мене це дістало! — Олена схопила материн стакан й щедро хильнула. У будь-якої витримки є межа. Горілка обпікала, але дівчина зробила ще кілька великих ковтків.

— Е-е-е!!! Куди?! — зірвалася з місця й кинулася відвойовувати дорогоцінну рідину, але донька відвернулася й похапцем все допила. — Ну, навіщо… — опустила руки й видавила: — Прошу, не йди моїм шляхом. Я… постараюся ще раз... тільки… — губи затремтіли.

— Ти — слабка брехуха, мамо, — гучно ляснула стаканом по столу. — Я не малюю, лише тому, що ти пообіцяла не пити. Один єдиний раз за кілька років зірвалася, — піднялася й відштовхнула жінку, ігноруючи запаморочення. — А  ти скільки витримала? Десять хвилин?! Це заради цього я поховала свою мрію?! Заради цього не пішла вчитися? Коли настане те міфічне щасливе життя нашої маленької сім’ї з твоїх побрехеньок? Знаєш, я вмерти готова за день, коли вернуся, а вдома пахнутиме вечерею, а не тхнутиме матір’ю-п’яницею.

Дівчина відчула сльозу на щоці.

Все…

Програла…

Мати щось белькотіла, але Олена її вже не чула. Додибала до кімнати, й підперла двері стільцем. Впала на підлогу й ридала, поки не провалилася в сон чи непритомність від дикого головного болю та знесилення.

Скоро піде сніг... Частина друга

12.03.2026

Читати 0