Те що непобачити очима.

Він прийшов до порожнього свого дому пізно увечері, втомлений і похмурий. Бліде сонце померло, а довга ніч з самим собою лякала його більше, ніж пекло війни, якого він уже давно не боявся. Навпаки, він любив його за однозначну зрозумілість, відверту простоту і, хай потворну та навіть огидну, але справжню, без прикрас зовнішність. Без бутафорії, без кілограмів макіяжу, за якими годі було роздивитися чи впізнати бодай натяк на схожість зі звичайним обличчям пересічної, простої людини.

Щойно переступивши поріг, він автоматично промовив:

— Привіт, я вдома.

Посміхнувся, зрозумів, що тиша не відповість, а пусті кімнати не заговорять у відповідь. Перевів погляд на дзеркало, що висіло ліворуч від входу. Повільно, вдивляючись у свої очі, що відображалися у дзеркалі, опустився на стілець і, обпершися спиною на стіну, завмер, наче чекаючи на щось, але на що саме — і сам не розумів. Той, кого він бачив у дзеркалі, здався йому незнайомим. Ця думка його злякала, і, відштовхнувшись спиною від стіни, він піднявся, випростався на повний зріст, зціпив зуби і прошипів:

— Хто ти?

Відображення не відповідало.

— Чорт з тобою, байдуже хто ти, байдуже хто я…

Раптом він згадав свого сусіда по батьківському дому, сусіда, що жив навпроти, через дорогу від дому батька. Тоді йому було, мабуть, три чи чотири роки. Миронович — ми звали його просто Миронович — ветеран Другої світової зі страшними шрамами від кульових поранень по всьому животі, уламковими шрамами від осколків на обличчі. Згадав, як він його боявся і водночас поважав.

— Так точно, — сказав він. — Я боявся твоєї самотності.

У нього не було дружини, вона померла вже дуже давно, а донька жила у столиці і приїжджала до нього дуже рідко. Ця думка, наче якесь осяяння, на секунду чи дві повернула його до реальності.

Він заговорив сам із собою:

— Я ж завжди думав, як ти, напевно, страшно самотньо себе почуваєш, коли приходить ніч і ти мусиш переживати її темряву аж до самого ранку в пустому мовчазному домі. Як, мабуть, тобі страшно одному, як тобі сумно і як тобі одиноко…

Потягнуло холодом по спині, волосся піднялося дибки по всьому тілу, ноги стали ватні, наче чужі. У голові загуло на секунду — і раптом усе стихло, замовкло.

— Так, це ж тепер я як ти, Миронович. Я тепер точно як ти — самотній ветеран війни у пустому, холодному домі, — проговорив сам до себе він.

Знявши взуття, пішов до спальні, впав на ліжко. Сльози, сум і радість від того, що зрозумів, радість за те, що згадав цього міцного і суворого діда, якого він тепер так чітко розумів. Пройшло майже сорок років, і він нарешті зрозумів. Від цієї думки стало легко і приємно, стало спокійно.

Але ж міцний був дід, правильний: у такого яблука красти не полізеш. Посмішка промайнула на цій думці, як блискавка серед неба, що збирається плакати сльозами дощу. Ні, не полізеш, але можна було зайти через хвіртку, постукати у двері хати і, дочекавшись суворого хазяїна, просто попросити яблук чи малини. Ох, яка у нього під хатою росла малина — соковита, смачна. А ще ж і історії можна було від нього послухати — про війну здебільшого. Сидиш у нього на ґанку, їси яблуко, а Миронович розповідає про війну. Йому було що розповісти, а мені не так того яблука хотілося, як історії ці почути — страшенно хотілося знати, як то було…

— Та ж, діду, тепер я і сам можу переповідати ці історії — і свої, і побратимів. Але тепер не хочеться згадувати… можливо, це поки що не хочеться. Сумно, дуже сумно… Але ж очима я того тоді не бачив, та й зараз очі сліпі: бачити вміє тільки серце.

Він, заколисаний спогадами, роздумами і спокоєм, який наче нізвідки з’явився, задрімав. Йому наснився суворий ветеран Другої світової війни, який дев’ятого травня, ще й сонце ледь встигло прокинутися, а він уже крокував повільним, але впевненим кроком у бік центру, до обеліска пам’яті воїнів, що поклали свої голови, захищаючи рідну землю. У чорному строгому костюмі, з добрим десятком орденів на грудях, гордо і впевнено, але з якимось ледь помітним сумом у очах, як на марші, невпинно рухався вперед. І за ним, наче уявляючи себе безстрашним побратимом і другом цього міцного діда, час від часу сповільнюючи ходу, щоб не лізти поперед батька в пекло, йшов він — малий він…

Біля обеліска слави дід стояв у першому ешелоні. Весна розквітала бруньками дерев і пахощами свіжої зелені. Військові по команді «Вогонь!» підняли автомати до неба і тричі пострілами розрізали тишу, віддаючи шану загиблим героям. Він швидко прошмигнув поміж ніг військового караулу, підняв кілька ще гарячих гільз і поклав до кишені, мов скарб, причетний до перемоги. Вперше понюхав пороху… Ті гільзи ще довго зберігалися як реліквія, як пам’ять, як гордість. Потім згубилися, нажаль…..

Сон пішов, коли сирена сповістила про повітряну тривогу. Війна триває — вже сотню років. Була третя година ночі.

Він перевірив повідомлення. Вона нічого не написала. Серце стиснулося.

— Хай відпочиває, набирається сили. Я заслужив. Я сам у всьому винен…

Поряд стояла відкупорена пляшка вина. Ковток, потім ще один — приємна теплота по тілу. «Навіщо? Так боляче. Та чорти мене не заберуть — не потрібен я й їм», — подумав він. Втома, очі закрилися, і темрява огорнула його змучені думки, розчинивши їх у своїй безмежній турботі…