?????? ?????

<i>Пояснення: для кращого розуміння даної історії читачем, я не став вигадувати різних непотрібних, високопарних і незрозумілих слів та термінів, використавши лише загальноприйняті в сучасній Українській мові поняття. Тож любителі різних там ``устозоу``, ``абрилхгавів``, ``гхирів`` та решти ХЗ чого [BASIC]goto [CHEMISTRY]NaH...[/CHEMISTRY][/BASIC]</i>

<img src=`` border=`0` alt=`2025102271327475` width=`300`/>

Місто закувало колись мальовничі океанські береги в бетон, скло і пластик. Його мешканці постійно кудись поспішали, щось вирішували, і ніхто з них, не мав часу на те, щоб зупинитися на мить, поглянути собі під ноги і помітити диво, якого тут вже не бачили надто давно: невеличкий зелений паросток, що зумів пробитися крізь тріщину в бетоні, і тепер, щосили тримався своїм тоненьким корінням за життя.

Молода дівчина, одягнена у обтягуючий костюм бігла бетонною вулицею, намагаючись не зіткнутися з численними перехожими. Її довге чорне волосся з синім відтінком розвівалося від раптових поривів вітру. Її тіло майже повністю було зроблене з біометалу, матеріалу, що змінив історію людства, дозволивши людям стати тими, ким вони є зараз. Її темносині очі фіксували усе, що відбувається навколо, а вбудований у мозок процесорний імплантат дозволяв швидко визначити перешкоди, і сформувати оптимальну траєкторію руху, що й дозволяло дівчині швидко бігти крізь натовп таких самих модифікованих людей, як і вона, не збивши нікого з них.

Вмонтований в мозок нейрокомп`ютер справно вів зворотній відлік часу, попереджаючи свою власницю, що до зазначеного часу залишилося менше трьох хвилин.

Пробігши ще метрів з двісті, дівчина забігла у малопомітну бетону будівлю, де на неї вже чекала ще одна дівчина-кіборг, з довгим білосніжним волоссям.

- Лані, ти як завжди запізнюєшся. Ти ж знаєш, як старий пердун ставиться до тих хто запізнюється.

- Знаю. - Похмуро відповіла дівчина. - Енні, пробач, мій глайдер невчасно зламався. Довелося добиратися на своїх двох.

- Ходімо швидше, якщо не хочеш отримати на горіхи від професора.

Дівчата поспішили довгим коридором, де ходили такі ж кіборги як і вони, до однієї з аудиторій. Зайняли свої місця. Вчасно. Лишень вони сіли, в аудиторію зайшов підстаркуватий чоловік. Одного погляду на його зморшкувате обличчя вистачало, щоб зрозуміти, що в його тілі немає жодного штучного імплантату. Чоловік поволі підійшов до невисокої кафедри, опираючись на стару, потворну палицю. Повільно оглянув аудиторію.

- Що ж, перш ніж ми розпочнемо сьогоднішнє заняття, я б хотів з вами поговорити про речі які, здавалося б, відомі усім. Отже, хто мені розповість про сучасну політичну ситуацію в світі? - Старий професор знову оглянув аудиторію. Його погляд зупинився на двох подружках, блондинці і брюнетці. Ще мить професор вирішував, кого з них обрати. - Прошу, Енніта.

Дівчина-кіборг з довгим білим волоссям піднялася зі свого місця.

- На данний час світ розділений на два політичні полюси: Атланту та Афінію. В основі цього поділу лежить ставлення людей до кібернетичної модифікації. Афінійська філософія стверджує, що природа була створена Творцем, а людина є вершиною його творіння. Тому, будь-які модифікації є порушенням Його задуму, і за замовчуванням, не можуть нічого поліпшити, лише погіршити, а одже такі модифіковані ``істоти`` вже не є людьми. У країнах що прийняли Афінійськау філософію, усі модифіковані, такі як ми, позбавлені прав і прирівняні до побутової техніки. На противагу Афінійській філософії виникла Атланська, яка стверджує, що майбутнє людства лежить саме в модифікаціях. Адже кібернетична модифікація дозволяє:

- швидко відновити популяцію в разі природних катастроф чи війни шляхом контрольованого клонування;

- швидко перекваліфіковувати робочий персонал шляхом перепрошивки програмного забезпечення, та/або заміною відповідних імплантат, що дозволяє уникати виробничих, економічних та інших криз;

- збільшити час життя людини, так як імпланти, в разі їх зношення, легше замінити, ніж живі органи.

Проте, такий підхід, без застосування системи контролю народжуваності може призвести до перенаселення та ресурсної кризи.

- Дякую. Хтось може доповнити чи заперечити? Ланіакея.

- Я б сказала, що причиною розколу світу на два табори стали не філософські погляди, а звичайний страх людей перед тим, чого вони не можуть зрозуміти. - Промовила подружка дівчини, що відповідала. - Філософія це лише ширма. Ковдра, яка приховує правду від сторонніх очей.

- Цікава думка. - Відповів професор. - Можете пояснити, чого ж так бояться люди?

- Точної відповіді, професоре, вам не дасть ніхто, та на мій погляд, немодифіковані люди бояться того, що рано чи пізно, їхнє місце займуть кіборги і людство як таке зникне. Хоча ви, професоре, повинні це прекрасно розуміти. Скажіть, професоре, чому ви відмовилися від модифікації, дозволивши собі постаріти?

- Гарне запитання. Та перш ніж я відповім, скажіть, чого ж тоді бояться кіборги? Який страх приховує собою філософія Атланти?

- Я б не сказала, що це страх. Швидше це заздрість. Адже після модифікації, людина втрачає здатність до біологічного розмноження. Залишається лише один варіант - клонування з обов`язковою подальшою кібернізацією. Клоновані члени нашого суспільства не відчувають ніякого дискомфорту, проте, інша справа, ті, хто був модифікований в дорослому віці. Втрата здатності до розмноження робить безглузглим такі почуття як кохання, унеможливлює реалізацію батьківських інстинктів. Саме тому, старші люди відмовляються від модифікації.

- Що ж, ви щойно самі ж відповіли на своє запитання. Скажіть, чому ви замислилися над цією проблемою.

- Я не була клонована, а модифікували мене лише рік тому.

- Дозвольте поцікавитися, чому ви погодилися на модифікацію?

- У мене не було вибору. Адже між життям, хоча й таким, і смертю, прийнято обирати життя. - Якийсь час Ланіакея мовчала, ловлячи на собі здивовані погляди своїх одногрупників. Її історії ніхто не знав, а усі студенти цього напрямку були клонами. Лише вона одна була народженою. Лише зібравшись з думками, дівчина продовжила: - Я народилася в звичайній сім`ї, в Ареї, це, напевно, єдина нейтрально країна. Модифікації там хоч і не заборонені, не проводяться, але й до кіборгів відносяться лояльно. Така позиція призвела до війни з Афінійським союзом. Рік тому я потрапила під ворожий обстріл. Ліва частина мого тіла просто згоріла. Моїм батькам вдалося вивезти те що від мене залишилося до Атланти, під`єднавши до апарату штучного життєзабезпечення. Так я стала однією з вас. Кіборгом.

- Як ви гадаєте, чи існує альтернатива тому устрою, що склався на даний час?

- Альтернатива існує завжди, навіть, якщо ми її не бачимо чи не знаємо. Інше запитання: наскільки ця альтернатива відповідатиме нашому світогляду, нашим традиціям? Наприклад: в дитинстві я часто чула казку, що колись, дуже давно, люди жили в гармонії з природою, в дивному місці яке називали Прадавнім Лісом. Чим такий устрій не альтернатива сучасним техногенним поглядам?

- Тобто, ти пропонуєш нам відмовитися від усіх досягнень цивілізації, і жити в печерах як якісь траглодити? - Почувся обурливий голос якогось юнака позаду. Ланіакея обернулася. Це був молодий кіборг з чорним волоссям і електроплазмовою гарматою замість лівої руки. Його дівчина знала добре. Він готувався стати воїном, після закінчення навчального закладу.

- Зевесе, я лише навела приклад альтернативного суспільного устрою. До того ж, людина - частина природи, і не може існувати за її межами. Якщо ж ми будемо уподоблятися машинам, самі станемо машинами.

- І чим же, на вашу думку, людина, особливо модифікована, відрізняється від машин? Хоча б того ж нейрокомп`ютер, адже вони здатні аналізувати інформацію значно швидше й краще ніж людина. - Запитав старий професор.

- У машин немає душі.

Відповідь дівчини-кіборга сподобалася професорові. Він посміхнувся, перш ніж промовити:

- І це абсолютно вірна відповідь. Отож, тема нашого сьогоднішнього заняття: філософське поняття душі та його роль у сучасному суспільстві...

***

<img src=`` border=`0` alt=`2025102272548808` width=`300`/>

Ніч. Здавалося б цій ночі не буде кінця. Здавалося б, вона навіки захопила ці землі, вкриті глибокими сніговими заметами. Навкруги, ні в засніжених лісах, ні в горах, ні в безмежній сніговій рівнині, не було видно нікого. Лише одинока фігура одягнена в довгий чорний плащ, із зубчатою косою в кістлявій руці, у супроводі двох потвор, схожих на велетенських лисих вовків, неквапливо йшли сніговими заметами, до однієї, нічим не примітної гори.

Усі живі, що не спали довгої ночі, відчуваючи наближення цих істот, ховалися хто де міг: заривалися в сніг чи під коріння дерев, ховалися в дупла та печери. Вони не ворушилися, і навіть намагалися не дихати, адже відчували ту смертельну силу, що йшла від фігури з косою, знали, що варто їм видати себе, і тієї ж миті їхні життя закінчаться.

Лише одна істота не боялася цих прибульців: молода, на вигляд, дівчина, волосся якої увібрало в себе всі кольори веселки, одягнена у легку, невагому сукню, сміливо йшла на зустріч потворні з косою.

Помітивши дівчину вовкоподібні охоронці кинулися на неї, та зупинилися, почувши шипіння свого господаря. Марно втрачати своїх вірних слуг потвора не хотіла.

Вони зблизилися, і лише тоді дівчина промовила, дзвінким голосом:

- Тобі не місце в цих землях.

- Дурна. Дурна, наївна мавка. - Прошипіла істота з косою. - Ніщо не сховається від мене. Рано чи пізно я доберуся до всіх вас.

Перший промінь сонця загорівся на обрії, мавка простягнула правицю, і промінь, торкнувшись руки дівчини, перетворився на сяючий меч. Проте це анітрохи не налякало потвору.

- Тепер я знаю як побороти тебе. - Потвора різко взмахнула косою, і зубате леза, легко перерубило сяючий меч Мавки, встромилося їй в груди. Яскрава кров кров пролилася на білий сніг. Потвора підійшла впритул до дівчини, скинула з голови капюшон, показавши свій оголений череп. - Ти помреш, і твої друзі ніколи не прокинуться. Ніхто крім тебе не взмозі пробудити весну на цих землях. Увесь твій народ приречений. Цей світ тепер належить мені. І ніхто тепер не зможе зупинити мене.

- Я повернуся... - Крізь біль промовляє вмираюча мавка. - Смерть не має влади над нами.

- Так, не маю. Та я малу силу, щоб завадити тобі. Твій народ ніколи не прокинеться, а ти не відродишся. Чим це відрізняється від смерті?

Коли тіло Мавки остаточно затихло, потвора, з ненавистю, промовила:

- Навіть зараз, убивши тебе, я не маю сили, щоб зжерти твою паскудну душу. Що ж, є надійний метод як позбутися вас і ваших виродків - змусити ваше кодло самих знищити себе.

Розвернувшись, потвора пішла геть, шиплячи якусь, відому лише їй мелодію. За її спиною здіймалася снігова буря, що на віки замітала прадавні ліси, луки, та гори, прирікаючи тих хто не спав на вірну смерть, а тих хто спав на вічний сон.

***

<img src=`` border=`0` alt=`2025102273453770` width=`300`/>

Вона прокинулася зі страшним болем в грудях. Мозком вона розуміла, що її нове, повністю роботизоване тіло, зроблене з біометалу, не може відчувати фантомних болів, тим паче болю, що наснився їй у сні. Вбудований нейрокомп`ютер мовчав, не фіксуючи жодних пошкоджень.

З того часу, що Ланіакея пам`ятає себе, вона регулярно бачить цей сон, і щоразу прокидається зі страшним болем в грудях. Проте, коли рік тому її тіло згоріло у вогні артилерійського удару, і його замінили штучним, вона перестала бачити цей сон. До цієї ночі. І лише цього разу вона почула розмову між дівчиною і потворою. І ця розмова чомусь налякала її.

Проте, осмислити як слід це Ланіакея не встигла. Нейрокомп`ютер повідомив, що на центральний комп`ютер прийшло термінове повідомлення. Вийшовши зі своєї кімнати вона підійшла до великого настінного екрану, увімкнула повідомлення.

Одразу ж на екрані з`явилося зображення вродливої дівчини-кіборга, яка промовила:

- Термінові новини. Вчора ввечері керівники Афінійського союзу звернулися до людей із заявою: - На екрані з`явилося зображення невисокого плюгавого чоловічка одягненого в сірий одяг, який, ледь не пускаючи слину, кричав зі сцени у мікрофон, перед велетенським натовпом озброєних людей:

- Це мєрзость! Вони сплюндрували власні душі і душі своїх дітей! Це мєрзость!

- Це мєрзость! - Наче стадо баранів повторив натовп викрики свого лідера.

- Вони замінюють свої тіла на штучні, бездуховні механізми! Це мєрзость!

- Це мєрзость! - Натовп знову підхопив слова свого вождя.

- Вони вирощують своїх дітей в пробірках! Це мєрзость!

- Це мєрзость!

- Скоро вони прийдуть до нас, щоб перетворити нас і наших дітей на таку ж, позбавлену душі мєрзость! Ми не допустимо цього! Ми зупинемо цю мєрзость!

- Зупинемо мєрзость!!!

Проте увагу Ланіакеї привернула зовсім не фігура плюгавого крикуна, а дивна фігура закутана в темний плащ, що її обличчя не було видно, лише кістлява рука виднілися з одного з довгих рукавів. Дивна фігура, з дивного сну дівчини.

Далі на екрані знову з`явилася та ж дівчина-кіборг.

- Сьогодні, о четвертій годині ранку армія фанатиків напала на прикордонні міста Атланти. Тому, керівництво країни оголосило мобілізацію. Усі модифіковані зобов`язані пройти обов`язкове військове навчання. Немодифіковані теж можуть це роби за власним бажанням. Усі бажаючі можуть негайно записатися до збройних сил або сил територіальної оборони у найближчому пункті комплектації...

Коли Ланіакея вимкнула інфотермінал, озирнулася і помітила своїх батьків.

- Лані, що ти робитимеш? - Запитала мати.

- Боюся, що у мене не має вибору. Вони йдуть щоб убити усіх таких як я. А заразом і тих, хто підтримує нас. Ці люди прагнуть одного - крові.

Виходячи з дому дівчина пошепки повторювала:

- Є надійний метод як позбутися вас і ваших виродків - змусити ваше кодло самих знищити себе...

***

<img src=`` border=`0` alt=`2025102273725998` width=`300`/>

Бажаючих обороняти свою землю, своїх друзів і рідних від навали збожеволілих фанатиків, було багато. Всі вони зібралися біля невеличкої будівлі, зробленої з велетенських кам`яних блоків. Тут були як каборги, так звичайні, немодифіковані люди. В натовпі Ланіакея помітила своїх друзів Енніту та Зевеса, і пішла до них.

Натовп шумів. Серед галасу можна було почути стривожені розмови. В іншому місці хтось жартував і вихвалявся, як він буде голими, хоч і штучними, руками рвати ворога на шматки. Чулися прогнози, що ця війна швидко закінчиться, і навіть нарікання, що вони не встигнуть потрапити на фронт і здобути славу.

- Лані, ти теж тут? - Здивовано запитав Зевес, помітивши свою подружку.

- Наказ був один для всіх.

- То ти прийшла на навчання... - Розчаровано промовив юнак

- Ні. Війна, яку почали люди їм не потрібна. Це не їхня воля, але вони йдуть, щоб знищити нас. Ми повинні їх зупинити, інакше...

Завершити свою думку Ланіакея не встигла. Із будівлі вийшов високий чоловік, кіборг, одягнений у військову форму збройних сил Атланти. Коли він підняв у гору свою металеву руку, натовп стих, і чоловік голосно промовив:

- Усі, хто прийшов для проходження обов`язкового військового навчання, йдіть до академії Атланти! - Дочекавшись, доки половина натовпу піде в бік академії, чоловік продовжив: - усі хто прагне боронити свій дім і підтримувати порядок у місті в цей складний час можуть записатися до лав територіальної оборони у міській адміністрації. - Ще, більша половина з тих, хто ще залишився, пішла в бік міської адміністрації. Чоловік оглянув тих хто залишився. - Новобранці, вітаю вас в лавах збройних сил. Заходимо по черзі.

Чекати довелося довго. Черга просувалася повільно. Лише години за три друзі змогли зайти до будівлі. У центрі велетенської зали стояв стіл, за яким сидів той самий чоловік-кіборг у військовій формі. На столі стояв ком`ютер. Черга повільно просувалася до столу. На стінах зали висіли велетенські екрани, на яких показували кадри захоплених ворогом міст: вщент зруйновані будівлі, спалена та розбита техніка, трупи, що лежать на, та під розбитим бетоном. Розірвані кібернетичні тіла. На дивом вцілілих деревах повішані немодифіковані, а на їхній повністю оголених тілах вирізані криваві написи: ``ΞραΔηγκ``, ``∫νΩλοτα`` та ``ν∫ι νγ ΞΔΩχηξτξ ∫¥ςχγ!!!``.

Всі ці звірства, лише розпалювали лють і рішучість в очах тих, хто прийшов вступити до війська. Вони зрозуміли, що це не ігри. Це війна, і там - справжня смерть, і якщо виродків не зупинити, така картина буде усюди.

Нарешті черга дійшла до друзів. Першим до столу підійшов Зевес. Він поклав свою металеву долоню на спеціальний сканер.

- Зевес. Кібернетична серія ***, серійний номер ***. Протипоказань та обмежень у військовій службі немає. Програмний комплекс ``штурмовик``. - Промовив чоловік у формі, прочитавши інформацію з екрану.

- Так. - Підтвердив інформацію Зевес.

- Оберіть собі позивний.

- Перун.

Чоловік швиденько вніс зміни до бази, і лише потім, поклавши на стіл якийсь металевий жетон, промовив:

- транспортний глайдер номер 87. Наступний.

До столу підійшла буловолоса дівчина-кіборг. Процедура повторилася:

- Енніта. Кібернетична серія ***, серійний номер ***. Протипоказань та обмежень у військовій службі немає. Ваш позивний?

- Леля.

- Направлення на прошивку, кабінет 112, потім - транспортний глайдер номер 87. Наступний. Ланіакея, Кібернетична серія λΘ-00, серійний номер 000024567. Протипоказань та обмежень у військовій службі немає. Програмний комплекс ``снайпер``, ``медик``, ``технік``. - Чоловік у формі здивовано поглянув на дівчину. - Я чув про цю новітню перспективну, багатофункціональну серію, та гадав, що вона ще й ходити нормально не вміє.

- Я не клонована. - Відповіла Ланіакея.

- Зрозуміло. Ваш позивний.

- Мавка.

Отримавши металевий жетон з індивідуальним номером, Ланіакея пішла у внутрішній двір, де стояли транспортні глайдери, шукаючи глайдер з номером 87.

***

<img src=`` border=`0` alt=`2025102274142838` width=`300`/>

Транспортний глайдер, підкорюючись світловим сигналам наземного оператора, опустився на бетонований майданчик серед лісу. В небі яскраво сяяв повний місяць.

Лишень двері глайдера відчинилися, Новобранці покинули транспортний засіб, забігли в ліс, і лише там вишикувалися.

Кремезний чоловік, не змінений, із офіцерським шевроном, уважно роздивився новобранців, так, наче намагався кожного з них запам`ятати. Поряд із ним стояв ще один офіцер, але кіборг.

- Незмінені, три кроки вперед. - Дочекавшись виконання команди, він продовжив. - Прямуєте за командиром Кігтем. - Коли частина новобранців пішла слідом за кіборгом-офіцером, командир знову роздивився тих, хто залишився. - Мій позивний Велес. Буду чесним із вами: ситуація на фронті складається не на нашу користь. Ворог сильний і підступний, та ми зобов`язані його зупинити. Наша задача, зупинити просування ворога на напрямку Істар - Орли, так як цей напрям відкриває пряму дорогу до Атланти. Тож, часу обмаль. Вирушаємо по готовності. Отримати зброю!

***

<img src=`` border=`0` alt=`202510227505591` width=`300`/>

Позиція була не надто хорошою, та обирати не було з чого. Так, помітити її на порослому кущарами пагорбі не просто, але якщо ``запалять``, мало не здасться. Достатньо одного влучного пострілу з чогось, навіть не надто важкого, і від горе-сеайпера залишиться лише лахміття.

Внизу, біля підніжжя пагорба тяглася дорога, по якій, ще не так давно, шугали тисячі одиниць наземного транспорту щогодини. Тепер же ця дорога була пустою і безлюдною. Так, людство вже давно опанувало повітряну стихію, проте літальні апарати, названі глайдерами були не надто надійні, до того ж, пасажирські глайдери, хоч і були досить економними, розраховувалися лише на одну людину, а потужні, вонтажні глайдери марки ν-μαηα жерли стільки палива, що не кожна корпорація могла собі дозволити їхнє використання. Тож старий добрий наземний транспорт й досі залишався досить поширеним. Тай важку зброю легле встановити на стійку наземну платформу, ніж на незрозуміле чудо, що висить в повітрі, і при пострілі, віддача віднесе такий ``літаючий танк`` до Дідька.

Підрозділ успішно зайняв свої позиції. На протилежному пагорбі засіла Леля. Перун Велес та інші зайняли позиції неподалік дороги.

Усі бійці підрозділу, яким командував Велес, носили спеціальні знаки розрізнення - золотий тризуб, як знак сили сонця.

Лише за пів години очікування з`явилася ворожа техніка. Вони йшли колоною. Наземні платформи, на яких встановлені важкі гармати, системи залпового вогню, та швидкострільна зброя. Навіть з першого погляду, ця колона викликала страх, адже налічувала, щонайменше, п`ятдесят одиниць важкої, броньованої техніки. На ворожих машинах розвівалися Афінійській триколори: червоний, сірий і білий кольори, що в уяві афінійців означали єдність минулого, сучасного і майбутнього, але жителями Атланти були інтерпретовані як: кров, божевілля та смерть.

Коли ворожа колона повністю опинилася в зоні досяжності, Велес віддав наказ. Два влучні постріли з важкої магнітно-плазмової гармати, і краї колони перетворюються на палаючий брухт, унеможливлюючи подальше просування або втечу ворога. Ланіакея починає стріляти у людей, що в паніці виструбуть із вцілілої техніки. Леля, з іншого пагорба, робить теж саме. В той час, гарматники знищують усе, навколо прицільним вогнем.

За кілька хвилин безжального бою все затихає. На дорозі залишилися лише мертві тіла та розбита спалена техніка.

Коли загін зібрався у визначеному місці, Велес перерахував своїх воїнів, дістав рацію.

- Арей це, Велес, прийом. Завдання виконано. У мене два двісті, один триста.

- Плюс. Повертайтеся в Рось. Там скоро буде спекотно.

- Плюс.

Проте, не встиг загін відійти, як у небі почувся свист, і всі помітили ракету, що летіла в їхній бік. Їх вирахували, і тепер загін був приречений. Ракета вибухнула в небі, вивільняючи касетні заряди, що скоро накриють усе навкруги. Ховатися немає куди.

Щось ворухнулося в свідомості Ланіакеї. Вона простягнула руку до сонця, що заходило за обрій, і червоний промінчик торкнушись її долоні, почав швидко розростатися, утворюючи сяючий щит, навколо загону.

Снаряди розривалися, випалюючи все навколо. Земля під ногами здригалася від вибухів. Проте сонячний щит створений мавкою витримав.

Лише коли все скінчилося, дівчина-кіборг помітила серед вигорівщих кущів невисоку істоту - лісовика, що з осудом дивився на неї, і підійшла до нього.

- Чому ти зрадила свій рід, мавко? Чому використовуєш свою силу у війні людей?

- Зрадила? - Запитала дівчина. - Чи ви ще не збагнули, що Мара не може дістатися нас лише тому, що у світі є люди. Вони наш щит. Цю війну спровокувала Мара, щоб знищити людство, позбавити нас щита і зжерти наші душі. Допоможіть мені. Прошу. Захистіть людей, заради нас усіх.

- Гаразд, мавко, я передам твої слова старійшинам, та не чекай, що вони стануть на твій бік.

- Я вже починаю звикати. Ви не прийшли мені на допомогу минулого разу, коли Мара убила мене, і чарівний ліс навіки поглинула зима. Ви хочете того ж і для решти світу?

- Не мені це вирішувати...

***

<img src=`` border=`0` alt=`202510227562451` width=`300`/>

Сюди, в цент керування, стікалася інформація з усіх фронтів. На чільному місці сидів невисокий плюгавий чоловічок. За його спиною стояла дивна фігура, закутана в чорний плащ. Лише дивна кістлява рука незнайомця тримала велику зубату косу.

До плюгавого чоловічка підійшов один з командувачів.

- Доповідайте. - Промовив плюгавий.

- Наступ на півночі йде за планом. На півдні ми вийшли до океану, але втрати південної групи військ перевищили п`ятдесят відсотків. В центрі, нашим військам ніяк не вдається захопити вороже місто Рось.

- Що значить, не вдається?

- Пробачте, пане, та ми ще ніколи не зустрічалися з такою зброєю. Вони використовують рослиніст, тварин і навіть вітер та ріки проти нас.

- Знайшласссь. - Прошипіла фігура, що стояла за спиною плюгавого. - Цю проблему я беру на себе. Готуйте останній удар. Коли я знищу мавку, ніщо вже не врятує тих напівштучних виродків. Ми очистимо землю від їхнього нечестивого сліду.

***

<img src=`` border=`0` alt=`202510228010492` width=`300`/>

Вони сиділи в бетонному підвалі, ховаючись від ворожого обстрілу. Троє кіборгів, і рештки немодифікованих, кому вдалося вижити в тій божевільній бійні, що пирувала тут нещодавно.

- Лані, розкажи якусь історію. - Промовила одна з дівчаток, яких кіборги зуміли витягнути з самісінького пекла. - Мені страшно...

До неї приєдналися інші діти, та й дорослі теж зацікавилися.

- Гаразд, слухайте. Дуже давно, далеко-далеко звідсе, там де зараз пів року панує день, а пів року ніч, існувала чарівна земля. Вкрита вона була високими горами та древніми лісами. Текли в тій землі могутні ріки, а на луках паслися численні стада тварин.

Саме в цій райській землі з`явилися перші люди, і люди ті мали магічну силу: лісовий рід жив у лісах і мав силу природи, не було недуги, яку б не могли вони вилікувати; водяний рід жив у річках та прибережних морях, і мав владу над силою води, що робило їх вправними і непереможними охоронцями райської землі; польовий рід жив у луках і степах, мав силу землі і вмів обробляти її, також вони знали мову тварин, що ходять чи повзають по землі; небесний рід жив високо у горах, на голих скелястих вершинах, та умів він створювати неймовірні прекрасні речі з усього, що потрапляло до їхніх рук, вони створювали картини, вони вигадали музику та пісні, а їхній спів міг розтопити кригу навіть у найхолоднішому серці, і мали вони силу вітру; вогняний рід жив у надрах гір видобуваючи різні метали та роблячи речі з каменю.

І жили люди в мирі з природою будучи її невід`ємною частинкою, піклуючись про неї. І панувало в тих землях вічне літо, і був вічний день. І народжували вони дітей своїх, і розселилися вони по всіх землях, де й по сьогодення живуть люди.

Та в самому центрі тих земель, оточена гострими зубами непрохідних скель, знаходилася пустеля, де не було ні краплинки води, а кам`янистий ґрунт був настільки промороженим, що, здавалося б, навіть повітря біля землі здатне перетворитися в лід. Жодна насінина не могла там прорости а тварини чи люди, що випадково потрапляли туди, ніколи вже не поверталися додому. Жила в тих землях Мара. Ніхто не знає як і звідки вона прийшла, але всюди де вона з`являлася - сіяла лише смерть та відчай.

Зі зниклих Мара сотворила своїх найвірніших слуг, перетворивши тварин на вурдалаків, кошарів та драконів, а людей у злих духів: чортів, бісів, морових дів, лихо... Найсильнішого з духів, Дідька, вона зробила своїм чоловіком, і породила від нього своїх дітей і вірних слух: чахлика, вогняного змія та переблуда.

Одного лихого дня, слуги та діти Мари пішли миже людей, сіючи в їхніх серцях зневіру, заздрість та бажання наживи. І багато людей прийняли їх, і повіривши їм втратили свою силу, втратили свій зв`язок з природою і силами, що їх породили. І це ще більше озлобило людей. Вони прозвали тих, хто не піддався спосукі, нечистю. Лісовий рід назвали лісовиками та мавками; водний - водяниками, тритонами та русалками; польовий - полівками, перестрітами та польовими русалками; небесний рід - духами та примарами а вогняний - гномами. Заздрість до тих, хто не втратив свої сили, спонукала людей розпочати нищівну війну, проти нечисті, і здавалося б, магічні істоти були приречені.

Та серед лісового роду жила одна мавка, на ім`я Сірин. Мала вона силу протистояти Марі, так як була вона душею природи, душею нашого світу, і смерть будь чого була противна їй. Вона наклала могутнє закляття на чарівний ліс. З тих пір, жоден, хто прийняв в своє серце Мару не може ступити на ті землі, та й сама Мара не може проникнути в ліс, допоки його охороняє мавка на ім`я Сірин.

Та Мара сильний противник. З того часу двічі на рік Мара і мавка зустрічаються в двобої. Перший раз, з першими променями весняного сонця та з останнім променем літнього дня. Якщо перемагає мавка, на землі настає весна, потім приходить літо, яке панує доти, доки мавка живе у світі. Та коли перемагає Мара, настає люта і довга зима...

Ланієкає прислухалася. Вибухи припинилися.

- Здається обстріл закінчився. Піду погляну, що там.

- Зачекай, я з тобою. - Промовив Перун.

Леля і Велес, мовчки взяли свою зброю.

- Залишайтеся тут. - Промовив Велес до немодифікованих.

Місто було зруйноване вщент. Колись красиві будівлі, зроблені із велетенських кам`яних блоків, тепер перетворилися на купи будівельного сміття та щебеню. В повітрі витали важкі пилові хмари, і навкруги стояв сморід горілої плоті та металу.

- Дивна казка. - Промовив Велес. - Я такої ніколи не чув. Хоча, якщо врахувати бачене нами на тій проклятій дорозі... Мавко, скільки правди в твоїй казці? Точніше, скільки в ній казки? І та дивна істота, говорила з тобою так, ніби ви давно знайомі.

- Сама не знаю. З самого дитинства я бачу цей сон. Сон про Чарівний ліс, про дивних створінь, про Мару, про себе.

- Що трапилося з Чарівним лісом? З мавкою... З тобою? - Запитала Леля.

Відповісти дівчина-кіборг не встигла. На краю зруйнованого міста почулося завивання. Потім ще одне і ще. Ланіакея сумно посміхнулася.

- Мара убила мене, використовуючи ваші знання, вашу зброю. Тепер вона знову прийшла по мене. - Дівчина передьоргнула затвор свого автомату. - І тепер у мене теж є зброя.

- Навіть не мрій, Сірка. - Почувся жіночий голос позаду. - Цього разу я тебе саму до тієї потвори не відпущу.

Кіборги різко обернулися, і помітили дивну істоту. Жіночий образ, здавалося був зітканий з води. Поряд із нею стояв юнак, тіло якого складав вогонь.

- Мавко, я гадав що вже ніколи не побачу тебе. Ти змінилася.

- Як бачиш. - Відповіла Ланіакея.

- Хто це? - Запитав здивований Перун.

- Друзі. Айра, водянка, душа води, та Івен, вогнян, дух вогню.

Водянка підійшла до Ланіакеї.

- Пробач, що не повірила тобі минулого разу. Тепер я бачу, що люди здатні боротися за своє щастя, і мають право на нашу допомогу...

Завивання невідомих потвор чулося все ближче. З підвалу виглянули люди, проте, підкоряючись суворому погляду Велеса, почувши противне завивання, швиденько сховалися у підвал.

Важкі хмари розійшлися, дозволивши місяцю освітити випалені руїни. І в цьому примарливому світлі усі помітили кістляву фігуру, що тримає в руці зубату косу. Оточена вона була незліченною кількістю вурдалаків та мроунів.

- Сссірин, ти повернулассся. - Прошипіла фігура. - Дарма. Цей світ вже давно належить мені. Змирисся зі своєю поразкою.

- Ти ніколи не володітимеш світом, доки я жива.

- Одного разу я вбила тебе, вб`ю і зараз.

Легкий порух руки, і армада вурдалаків кидається на нечисленних захисників, проте одразу ж замертво падають під шквальним вогнем кіборгів та древніх духів.

- Безумці. - Шипить Мара. - Вам не здолати мене. Ви надто слабкі.

Мавка від`єднує від автомату магазин, протягує руку до місяця, беручи промінь його світла мов нитку, намотує промінь на магазин, і вставляє його на місце. Ще мить, для прицілювання, і довга черга сяючих зірочок летить в Мару. Зірки пробивають її тіло, розриваючи його на шматки.

Мроуни та вурдалаки розбігаються в різні боки.

- Дурні. Я повернуся. А ви всі загинете. Сьогодні. - Чується у вітрові шипіння Мари, а наступної миті, по всіх містах Атланти, повітря здригається від довгої, нескінченої тривоги, яка сповіщала про найстрашніше - ядерну атаку.

- Невже це кінець? - Ледь стримуючи сльози, запитує Леля.