Ну що, мої маленькі допитливі поціновувачі бруду, нарешті ви дочекалися! Здуваю пил зі спогадів про юрфак і двох казкових імбецилів, з якими мені «пощастило» вчитися. Дешеві понти, армійські гільзи, метання болтів над головами та квіткові стартапи. Буде цинічно й без цензури. 💀
Це голос, що розчиняється між зламаними крилами й дощем, де ім’я стирається, а замість нього лишається прагнення стати вільним подихом серед чужого світу.
Це любов, що не лікує, а п’янить. Вона не дає спокою — тільки спрагу відчуттів, які неможливо зупинити.
Двоє людей створюють власний всесвіт серед уламків байдужого світу, де серце живе лише ритмом кохання.
Створи власний профіль аби бачити більше контенту та публікувати власні роботи.