370 кілометрів до спокою

Десь у Карпатських горах заховався мій маленький будиночок з дерев`яною терасою, і саме сюди, на цей невеличкий острівець самотності, я втекла від виснажливого гамірного міста. Сьогоднішній ранок огорнув вершини казковим туманом, що важкою, молочною рікою розливався поміж смереками, навіюючи відчуття спокою та містичності.

Я загорнулася у важку, теплу ковдру, а в долонях тримаю свою найдорожчу чашку. Її керамічна поверхня тепла, а на глянцевому малюнку оживають ті самі гори: золоті масиви дерев, що тут, поряд, проступають крізь ранкову імлу. Ця чашка — мій вірний супутник, куплений того золотого осіннього дня у Яремче, у маленькій сувенірній крамничці біля мосту. Там пахло сушеними травами та свіжою деревиною, а господар, похилий майстер, обіцяв, що ця кераміка завжди зберігатиме моє тепло і дух Карпат.

Я підношу її до обличчя. Тепло ковдри і насичений аромат капучино витісняють прохолоду. Гіркота зерен м`яко вплетена у ніжну, вершкову солодкість кави на безлактозному молоці. У ній немає важкості, лише чистий, легкий смак заземлення. На кремовій піні бариста залишив тонке, невагоме серце лате-арту, що стало символом цього тихого ранку.

Роблячи повільний ковток, я відчуваю, як туман, що висить над горами, проникає у мене, очищуючи думки. Цей острівець тиші, запечатаний у кераміці, належить лише мені. І поки я тут, метушня буднів не існує.