404. Діалог не знайдено

Ми —

ті, що летять

тротуарами вечірнього Києва.

Без сценарію, без режисера,

без шансу на другий дубль.

Кожен погляд — мов крик із зали:

“Ти де?!”

Тиша між нами — антракт.

Не той, де аплодують. 

Той, де дихати важко.

Ти —

з тих, що не обіцяють,

але підморгують фарами.

Герой без тексту,

що просто вийшов на сцену,

бо подумав, що це — кухня.

Я —

ловлю кожен твій збій,

як звук у навушниках,

і думаю, блін, знов полюбила.

Сама собі режисер і статист.

Ти був моїм Хрещатиком у годину пік.

Гучно. Тісно. Романтично в теорії.

Місто всередині тебе шуміло,

але не впускало.

Я стукала. Ти вимикав світло.

Ми перетинались у джазі вуличного саксофона.

Ти кидав погляд.

Я вдавала, що не побачила.

Та запам’ятала — краще, ніж свої вірші.

Я торкалась тебе,

як ніч торкається вікон метро.

Несміливо, але до кісток.

Ми були схожі

на зіпсований діалог у месенджері —

де ``Ок`` означає ``все пропало``,

а ``до зустрічі`` — це ``ніколи``.

Ти — 

метафора.

Я — 

сарказм.

Обидва ховаємось за слова,

бо чесність звучить як ляпас.

На Подолі —

репетиція нашого “можливо”.

Світло ліхтарів тримається краще,

ніж ми — своїх обіцянок.

Кава на Липках холоне,

а я знову думаю:

“Може, краще просто піти?”

Але ноги ведуть до тебе.

Із звичкою у ролі Google мапи.

Ти з’являєшся —

без квітів, без тексту.

Просто дихаєш.

А я вже думаю:

“О, цей момент варто було б запостити.”

Мовчимо.

І це найкращий наш діалог.

Тиша —

мов аплодисменти після поганої вистави.

Ніхто не знає, за що.

Але хоч щось звучить.

Я — актриса твоїх сумнівів.

Ти — герой, що не вивчив роль.

Ми — епізоди.

Репліки, сказані не вчасно.

П’єса, де сцена важливіша за сенс.

Але ось —

штори вниз.

Кінець.

А мої туфлі

ще лишають слід

на твоїх думках.

І я йду —

як завжди:

трохи іронічна,

трохи розмазана,

але з новим сценарієм

у кишені пальта.