Анатомія ностальгії

Моя улюблена старенька бабуся — ностальгія. Вона завжди поруч, в оксамитовому кріслі біля каміна. В’яже свій, начебто, вже сотий шарф? Але з такою любов’ю та ніжністю, яку відчуває до своїх онуків.

Ностальгія б була блакитним кольором, як ясне безхмарне небо навесні. На дотик вона як найм’якіша пряжа, з якої бабуся зв’яже чудові шкарпетки для зими. Запах запашного, свіжозавареного чаю поширюється кімнатами. 

Хоча.. не така вона й любляча, як здається. Прийдіть до цієї бабусі вночі, коли небо не блакитне і ясне. Оксамитове крісло вже не таке приємне. Нитки вистряпалися, тканина вся в дірках, а дерев’яні ніжки прогнили. Сотий шарф не з білої пряжі, а з рожево-коричневих кишок, можливо, не тваринних… Так, точно не тваринних. У попелі каміну лежить людський череп. Вона дійсно сподівалась, що він згорить? 

Чай так ароматно пах, але зараз у кухні стоїть відкритий заварний чайник, з якого виповзає десяток черв’яків. Вони лізуть по підлозі, один за одним. Пішовши за ними, опинимось у кімнаті з відчиненим вікном, через яке проникає місячне сяйво. В ній немає меблів, але на холодній підлозі лежать шкарпетки. Ті самі, що бабуся-ностальгія, в’язала вдень. Вони дійсно з пряжі, але у волокнах переплетені сухі жуки.

Згадувати минуле потрібно обережно. Навіть найтепліші спогади, при зацикленості на них, можуть затягнути у безодню. У темну, глуху і одиноку кімнату з шкарпетками на холодній підлозі. Бабуся-ностальгія любить гостей, але не заглядайте до неї занадто часто. Ви ж знаєте, що сталося б з Гензель і Гретель насправді?