АНТИКЛУБ

Ніколя неспішно плентався від будинку до будинку, зазирав у випадкові, як на мене, двері й пірнав у низькі арки подільських дворів. Щоразу він обнадійливо кидав через плече: 

— Дееесь тут…

 Але щоразу виходив назад, методично випробовуючи мою терплячість на міцність.

Я припинив цей безглуздий марш-кидок і залишився чекати ззовні. Місто довкола вже встигло трансформуватися: денні заклади сховалися в мушлі охоронних жалюзі, а нічні «ненажери» людського часу лише починали приманливо блимати вивісками. Поділ заганяв сумлінних городян у безпеку їхніх домівок, наповнюючись тихішими голосами та неоднозначними поглядами. Для таких не було затишнішого місця, ніж випадковий бар чи купол весняного неба.

— Не кожному зустрічному він так просто покажеться, — знову затягнув Ніколя, виринаючи з чергової підворітні. Я підпалив останню цигарку й роздратовано жбурнув порожню пачку в смітник. Вона пролетіла повз. Довелося змиритися з поразкою, нахилитися й таки запхати її в нутрощі урни. 

— Значить, він мені не довіряє, — скептично вицідив я разом із димом.

— Ага! — нарешті вигукнув мій супутник. — Абордаж! За мною.

Я рушив за ним у цілковиту темряву двору-колодязя. Дивно, як він взагалі розгледів у цьому мороці двері з ледь живою сірою неоновою шильдою «антиклуб». Поруч із входом височіла попільничка у вигляді котячої лапи — об її залізні кігті я з якимось особливим задоволенням загасив недопалок.

Двері безшумно пропустили нас у тепле лоно нічного життя. Тут панував густий, майже церковний аромат санталу. Ми спускалися м’якими чорними сходами, грані яких були окреслені примарним сірим світлом, ніби ми занурювалися в надра старого монохромного фільму. Цегляний підвал зустрів нас тишею та простором: шматки старої кладки подекуди проривалися крізь шари сірої фарби, нагадуючи відкриті рани на стінах. Одну зі стін вкривав щільний шар латинських сентенцій, а навколо застигли в химерних позах герої фотографій Роджера Баллена — невже оригінали?

Простором ненав`язливо розтікався лаунж. У кутках, наче привиди, зависли поодинокі відвідувачі: хтось розчинявся в кальяновому димі, хтось просто смакував власну самотність. Ми зайняли низький столик біля центру, і до нас одразу підпливла офіціантка у довжелезній спідниці. Її постать була витонченим маніфестом готики: товста темна коса змією овила її груди, сховані під оксамитовим корсетом, а поперек шиї, немов тонка лінія розрізу, темнів мереживний чокер із блискучим каменем у ямці між ключицями. Срібляста табличка на грудях лаконічно відрекомендувала її: Кориця.

Ніколя замовив два віскі, але я швидко виправив: 

— Віскі й каву. 

— Каву з коньяком! — уточнив Ніколя, тоном важливого професора. Він елегантно поцілував Кориці руку, і в цьому жесті було стільки ж артистизму, скільки й щирості.

Дівчина посміхнулася, затримавши погляд на кожному з нас. Від того простого зорового контакту щось тепле й неочікувано затишне розлилося в мені, втихомирюючи роздратування. Бувають такі рухи чи погляди, що миттєво змінюють внутрішню архітектуру вечора. Я перестав злитись на Ніколя. Його хаотичне блукання київськими нетрями тепер здавалося необхідним ритуалом посвяти, а атмосфера закладу почала проникати під шкіру, як і цей запах санталу приникав в ніс, в легені, у свідомість.

Взагалі-то Ніколя був Миколою років з 40. Але після стажування у Франції ми, спочатку кепкуючи, охрестили його Ніколя — так воно й приросло. Цьому прізвиську пасувала його манірність. Культуролог і мистецтвознавець, що читав лекції в приватних спальнях і дерев`яних кафедрах однаково натхненною, він привіз із Парижа не лише знання про готику, а й копну пшеничних завитків, які тепер вільно розсипалися по плечах. У його рухах з’явилася та особлива розкутість, яка межує з легким нахабством. Але більшість людей притягує. 

Ніколя відкинувся на спинку шкіряного дивана. Від цього руху кучері підстрибнули, оголивши високе чоло. Тепер він мав цю дивну звичку — вказувати на предмети чи людей двома складеними пальцями, ніби тримаючи невидиму тонку сигарету або цілячись із уявного пістолета.

Ось і зараз він прищулився й навів своє «дуло» прямо мені в перенісся. — Ти не пожалкуєш про цей вечір, кажу тобі. 

— О так, я вже передчуваю, як розповідатиму про це онукам, — не втримався я від іронії.

Нашу словесну дуель перервала Кориця. Вона виставила на столик філіжанку американо, малий срібний кухлик із молоком та склянку води. Ніколя на мить замовк, проводжаючи поглядом її руки, а потім знову встав і ледь торкнувся вустами її долоні. Дівчина відповіла коротким кокетливим реверансом і розтанула в напівтемряві.

— О, каву тут подають гідно, — визнав я, зробивши перший ковток.

— Ось бачиш! Ти вже хвалиш це місце. Я ж казав. Ну, за гарний вечір! 

— За гарну ніч, Ніколя. Вечір ми успішно згаяли під стінами подільських двориків. 

— Тоді за легкий ранок! 

— Атож... — я кивнув, хоча в душі не збирався затримуватись тут до світанку.

— Ти не хочеш політати на цих вихідних? — раптом спитав він, розглядаючи бурштин у своєму келиху. 

— В сенсі? 

— У мене тепер свій параплан.

Ці слова подіяли як постріл. У пам’яті вмить проступило ранкове місто під крилом, запах вологої трави на росяних полях і те солодке заціпеніння в ногах, коли цупиш на гору п’ятнадцятикілограмовий мішок зі спорядженням. Я не літав уже років десять, хоча колись це було моєю персональною релігією. А Ніколя... Мені здалося, він купив це крило просто тому, що нарешті зміг собі дозволити статусний шматок нейлону.

— В кого взяв? 

— У одного кримського чувачка. Може, чкурну влітку в Коктебель.

Я помітив, як він постійно коситься на сцену. Там зазвичай з’являються дівчата, що торгують гнучкістю власних тіл. 

— Що, давно оголеної натури не бачив? — підчепив я його. Ніколя лише хитро всміхнувся, знову «стрельнув» у мене пальцями й вальяжно розтікся по дивану. І тут почалося.

М’який лаунж раптом захлинувся, перейшовши в якесь утробне, тривожне бурмотіння. Світло в залі згорнулося до одного тонкого променя. На сцені з`явилася дівчина — бліда, мов ілюстрація до анатомічного атласу. Одразу топлес, лише з вузькою пов`язкою на стегнах. У її тілі не було пишності — лише гострі кути, хлопчача незграбність і майже підліткова крихкість.

— Що ж, ти дивись, а я піду напудрю носика, — я підвівся, аби трохи прийти до тями. 

— Іди-іди, і туш не забудь навести! — гукнув услід Ніколя. 

— Що? — я жартома відважив йому щигля по потилиці. 

— Це ти у нас збоченець, якому подобається дивитися на сухорлявих.

Я обійшов довгий бар і пірнув у коридор, що вів до вбиральні. У таких місцях туалет — має бути особливим. Я не помилився - це був цілий інтимний щоденник закладу. Я дістав телефон. Маю таку слабкість: колекціоную кадри незвичних «будуарів», і цей обіцяв стати перлиною моєї збірки.

Тут панувала естетика занедбаного лофту: чорна сантехніка ледве виднілася в темряві, а полум’я двох електричних смолоскипів, що висіли обабіч умивальника, переносили в в середньовічний замок. Стіна над пісуаром була густо поцяткована автографами часу: цитати Шекспіра межували, текстами Івана Франка, Мар’яна Пирога чи Богдана Ігора-Антонича та перепліталися з латинськими сентенціями. Це не було схоже на звичайне вандальне графіті — написи, зроблені різними маркерами й почерками, складалися в дивовижну графічну композицію, де кожен «тут був я» здавався частиною великого екзистенційного полотна. У кабінках на дерев’яних перегородках я відшукав вірші, які ми вчили ще в школі. Тоді вони здавалися сухим обов`язком, але тут, у цьому напівтемному підвалі, вони раптом зазвучали як вічні істини, які ми колись завчали напам’ять лише для того, щоб одного разу блиснути ерудицією в правильній компанії.

Коли я нарешті повернувся до зали, повітря в ній, здавалося, загусло. Я закляк на місці: над сценою, на пілоні, застиг живий перевернутий хрест.

Звучала напружена оперна фантазія. Та сама бліда, майже безтілесна танцівниця висіла догори ногами, тримаючись лише міцно зчепленими литками. Руки її були широко розпростерті, а біле тіло в промені софіта здавалося витесаним із мармуру, що б’ється в конвульсіях. Це було страшно й прекрасно водночас. Музика тривожно затремтіла на високій ноті, дівчина перехопила пілон і повільно, майже невагомо, ковзнула вниз. Її босі п’яти ледь торкнулися сцени, вона миттєвим рухом підхопила шматок важкої тканини, що лежав поруч, і закуталася в нього, немов у жалобний балахон.

Наступної миті вона опустилася на коліна, схиливши голову. Тканина лягла важкими складками, копіюючи кожну лінію «Оплакування Христа» Мікеланджело. Перед нами була жива П’єта — втілення скорботи посеред нічного клубу. Фігура завмерла, поки світло блукало усіма її формами, а потім повільно осіла: здалося, ніби тіло просто випарувалося, залишивши під жердиною лише порожню оболонку матерії.

— П’єта? — мимоволі прошепотів я в порожнечу. Музика вщухла. Сцена потонула в темряві.

— Ти що, голої натури давно не бачив? — Ніколя жартівливо штовхнув мене ліктем, вириваючи із заціпеніння. Я сів на диван, намагаючись упорядкувати думки.

— Це була Констанція, — додав він уже серйозніше. 

— Хто? — Місцева зірка. Тут її кожен знає.

Я був приголомшений. Те, що я звик вважати спірним жанром — стриптиз у барах — вона перетворила на перформанс. Її танець балансував на межі богохульства та високого мистецтва, якому місце в галереї з білими стінами, високими стелями, а не в підвалі на Подолі. Хоча… Не такий вже цей підвал і звичайний. Мені стало ніяково: поки я фотографував цитати в клозеті, я ледь не проґавив щось справді важливе.

— Ніколя, а ти давно тут… — почав я, але він не дослухав. 

— Я на хвилинку. Він різко підвівся, перетнув залу й заговорив із барменом. Вони обмінялися кількома короткими фразами й разом зникли за службовими дверима, залишивши мене наодинці з порожнім келихом і враженням, що я — лише випадковий глядач у чужій добре спланованій грі.

Раптом диван злегка просів. Поруч з`явилася висока дівчина з копицею вогняного волосся. Вона була міцної, майже атлетичної статури, але в кожному її русі відчувалася котяча грація. 

— Можна присісти? — Так, звісно, але я тут не один… 

— Ти з Ніколя, я бачила, — вона перебила мене спокійною впевненістю. Відчуття всесвітньої змови навколо моєї персони стало майже відчутним фізично. 

— Емілія, — вона простягнула руку, впиваючись поглядом кудись глибше за мої зіниці. 

— Карен. Дуже приємно. Ти тут працюєш? 

— Ні, я подруга Констанції, — вона кинула швидкий погляд на темну сцену. 

— Ми познайомилися на лекції Ніколя.

Ох, Ніколя, куди не ткни — скрізь твої «курси культурології».

Ніколя з’явився так само раптово, як і зник. Він привітав Емілію трьома французькими поцілунками, по-хазяйськи пригорнувши її за талію. Дівчина востаннє ковзнула по мені поглядом, у якому читалася чи то цікавість, чи то легка зневага. 

— До побачення, Карен. Бувай, Ніколя.

Коли вона пішла, Ніколя раптом став підкреслено метушливим. Він почав говорити про якісь нісенітниці, а на мої спроби дізнатися про виступ Констанції лише віджартовувався. Мовляв, це дівчисько танцює лише для «вибраних» у четверги, а сам він не сподівався її сьогодні побачити. 

— Що ж, мені час, — кинув він, жбурнувши на стіл кілька купюр, що значно перевищували вартість випитого. 

— Був радий бачити!

Він вийшов, залишивши мене в хмарі свого дорогого парфуму та повної розгубленості.

Наступні кілька днів Констанція не виходила мені з голови. Тож четверги. Спершу я просто згадував її худе тіло, а потім відчув, як воно мене нанить. Але не звичайною чоловічою похіттю, а радше так, як митця вабить полотно, що кожного разу відкриває новий, ще не розгаданий шар. Вона була складною системою символів, яку хотілося розібрати на деталі, ризикуючи при цьому назавжди заблукати в її кодах. Бажання торкнутися її шкіри було солодким і водночас відлякувало: я боявся, що під моїми пальцями ця тендітна дівчина раптом перетвориться на одну зі своїх химерних постатей, або ж затягне мене самого у епічний  міф.

Отже, у наступний четвер я знову блукав Подільськими лабіринтами, пригадуючи слова Ніколя: «Цей клуб новачкам не довіряє». Аж нарешті в одному з глухих дворів тьмяно зблиснули знайомі сірі літери. Цього вечора всередині було людно. Я зайняв місце біля бару, дистанціюючись від можливих знайомств, і замовив «Крушовіце».

Після перших ковтків час уповільнився. Бурштинові бульбашки пива м’яко лопалися на язиці, розмиваючи напругу очікування. Я розглядав світлини Роджера Баллена із серії «Shadow Chamber» на стіні за баром, відчуваючи, як ноги стають ватяними. Аж ось світло і без того м’яке світло потьмяніло, і софіт вихопив із темряви пілон під звуки “Сірих хмар” Ференца Ліста. Ні, я не знавець класичної музики. При вході кожен отримував програмку. Як в опері чи театрі. Класика завжди ідеально пасує до перверсій, хоча що таке перверсія, як не просто інший кут погляду на норму? Алкоголь і музика зробили свою справу: я перестав ділити світ на етичнеі неетичне, просто насолоджуючись музикою, перфомансом, напоєм, запахом і навіть присутністю людей довкола.

Констанція з’явилася в білому капітанському мундирі. Вона танцювала з невидимим партнером, повільно розстібаючи ґудзики, під якими виявилося напівпрозоре боді. Я бачив, як під тонким муаром перекочуються гострі стегнові кістки, як напружуються м’язи живота, що здіймався в ритмі танцю. Її обличчя залишалося в тіні, аж поки композиція не сповільнилася, наче магнітофонна плівка, що застрягла в механізмі. У цілковитій тиші промінь ляг на білу маску із золотим оздобленням довкола очей. Вона потягнулася рукою, щоб зняти її, але раптом закуталася в шовковий плащ. З глибини капюшона поповзла цівка терпкого трав’яного диму, наповнюючи залу ароматом забуття. Потім заграла головна тема фільму «Eyes Wide Shut», сцена балу в масках. Плащ упав, а на пілоні залишилася лише маска — та сама, яку герой знайшов на своєму ліжку як знак фатального викриття. 

Наступного четверга (якого я ледве дочекався) шоу було присвячене комахам. На біле тіло Констанції лягла світлова проекція: з-під її чорної білизни по шкірі поповзли мурахи й жуки. Їх ставало все більше, і раптом здалося, що під самою шкірою ворушиться велетенська личинка, змушуючи дівчину звиватися в еротичній огиді. Коли вона витягла з власного лона довгу червону стрічку, я зрозумів — Кафка і не здогадувався, наскільки сексуальною може бути його «Метаморфоза». Мій рот наповнився слиною, збудження змішувалося з нудотою від звуку тріскоту тисяч комах, що пробирав до самих нервів. Констанція в латексному зелено-фіолетовому вбранні виглядала як хижий богомол, що еротично викручує торс на височенних підборах. Це було магнетично бридко.

Допрацьовуючи вночі логотипи із воронами Хугіном і Муніном для нового бару, я раптово почув по радіо мелодію, під яку Констанція виступала в перший день мого з нею знайомства. Хм… Знайомства? Вже місяць я просто ходжу і дивлюся на неї. А Ніколя? Може він нас познайомить? Ніколя зник з радарів спілкування, і схоже виїхав за кордон.

 Хвиля збудливої млості накрила мене. Сьогодні вівторок. Не четвер, але я раптом? Я вибіг у ніч і заскочив у таксі. 

— В «Антиклуб». К-ка, 11. Таксист змовницьки посміхнувся у дзеркало: 

— Єлена закохалася в Паріса?

— Що? — я закляк. 

— Кажу, пристебніться, будь ласка, — спокійно відповів він.

— Ага, ну так…

У клубі я зустрів Емілію. Вона сьогодні була разюче схожа на Ніколь Кідман. 

— Ви питали, чи я тут працюю. Я тут вчуся, — сміялася вона. — Пишу про перверсії в мистецтві, а Констанція до речі — диплом про ролі жінки. Ми познайомилися на лекції Ніколя про оперу «Коронація Поппеї». Він співвласник клубу, запросив нас «писати» дипломні роботи прямо тут. О, увага!

Сильний ляпас по плечу змусив мене здригнутися. 

— О, привіт... Ніколя! — Сідай, здається починається.

Ніколя був напідпитку, але вигляд мав стривожений.

Тонкий промінь висвітив золотаве яблуко, що повільно котилося доріжкою між двох жіночих ніг у чорних ботфортах. Констанція підняла ноги, затиснувши плід у трикутнику живота, а потім різко впала в шпагат. Яблуко зникло, наче поглинуте її тілом. За мить вона підвелася, тримаючи в руках уже інше, інше ж? яблуко — брутально відкусила його, так що сік бризнув на губи. Це був танець війни з пілоном — сталевим фалосом, над яким вона то встановлювала владу, то впадала в повну залежність. В кінці вона холодно проштрикнула залишок яблука гострим підбором.

— Єва завжди Єва, — прокоментував Ніколя. 

— Яка Єва? Це яблуко розбрату, — заперечив я, згадуючи дивного таксиста. — Афродита, Паріс, війна…

— Єва чи Єлена — неважливо, — відмахнувся Ніколя. — За яблуком завжди йде або вигнання з раю, або велика кров. 

— Як на мене, краще вже війна, — пожартував я. — А що для тебе чоловічий символ? Ніколя замість відповіді вигукнув офіціанту: — Віскі!

Ми засміялися. А тоді я запитав: 

— Ніколя, Констанція виступає не лише в четвер? Вона тут щовечора? А ти відрядив мене сюди саме тоді, коли в клубі лише «свої»? — я вже майже кричав. 

— Ну, не щодня... але в четвер людей менше, та й атмосфера інтимніша, — він хитро прищулився. — Дивись, тобі до віскі подали яблуко. Може, ти сьогодні «найпрекрасніший»?

Я опустив погляд на тацю, а потім роззирнувся. Яблука були всюди — на кожному столі, у руках випадкових відвідувачів. Ніколя перехилив свій келих, звичним жестом цілячись у мене віртуальним пістолетом: — Чекаю завтра о десятій вечора. Не запізнюйся. І шаснув геть.

— Де?

Але той вже пішов.

— Ох, Ніколя... — я всміхнувся сам до себе, відкинувся на спинку дивана й відкусив шматок подарунка. — Фу, кислятина. Невже золото міфів на смак таке кисле?

Наступного вечора в «Антиклубі» був справжній аншлаг. Я ледве відшукав Ніколя: він стояв у центрі групи людей і, активно жестикулюючи, розмовляв із кимось видимим і невидимим водночас. Побачивши мене, він замахав руками, буквально втиснувши мене на вільний клаптик дивана. Нам довелося сидіти майже плече в плече. — Що сьогодні? — запитав я, з огляду на підвищену жвавість публіки. 

— Щось крутяцьке. Живопис. Наша парафія, еге ж? — він підмигнув, відкинувши з обличчя неслухняний кучер. У його очах палав вогник азарту, і я прийняв цей виклик на змагання у знанні образів.

— Ніколя, а ти добре знаєш Констанцію? 

— Вона не в моєму смаку, якщо ти про це — відрізав він, — але її виступи — це хрестоматія еротичної міфології. Вона досліджує жіночність через класичні образи там, де на мистецтво найменше чекають. Читає лекції п’яним мужикам, розумієш? Хех. 

— Не вірю, що ти, фанат Ренесансу, пропустив би шанс «поговорити» з такою дівчиною. І до речі, чому ти не сказав, що ти власник клубу? — Співвласник. Арт-менеджер, якщо хочеш. Ми домовилися з Міко, що я на пів року зміню концепцію цього вертепу на мистецьку. Термін добігає кінця... — Це Констанція тебе надихнула? — Невже ти думав...

Його перервала музика. У потужному струмені повітря затріпотіла драпірована органза, з якої, наче з морської піни, виростала оголена красуня на великій мушлі, кутаючи цноту в довгі коси. 

— Боттічеллі, — задоволено видихнув я. Новонароджена Венера опустилася на коліна, провела язиком по краю білосніжної мушлі й раптом... відкусила від неї шматок. Мушля виявилася пружним маршмеллоу, що піддавалося її зубам, ніби плоть. Вона її рвала зубами і шматувала, кидаючи геть “уламки”.

— Як вона його... з Зефіром, — прохрипів хтось поруч. 

— Поєднати в одній страві символ чоловічого еросу та жіночого лона, — додав я.

Танцівниця почала віджимати коси, і з них справді потекла вода. — Тиціан! Венера Анадіомена! Потім софіт вихопив багатогранне дзеркало. Констанція крутилася в піруеті, і з кожного кута зали відкривався інший ракурс її тіла. Вона стягла з пілона накидку, накинула руду кацавейку, і з кожним новим вбранням змінювався вираз її обличчя — як по-різному бачили богиню митці: від святої цноти до владної розпусти.

А ми лише вгадували: 

— Веласкес! 

— Ні, Рубенс! 

— Джорджоне! Спляча Венера!

На сцені з’явився юнак-карлик із крильцями. Купідон. Ефектом їхній танець — поєднання ідеальної жіночої краси та дещо спотвореного за канонами сучасності тіла карлика — був колектиний ох, що пронісся залою. А коли Венера почала погойдувати вінок, крізь який Купідон брутально «справив нужду», Ніколя аж підскочив: 

— Лоренцо Лотто!

На її тіло налетіли метелики — світлові проекції загнали її на верхівку пілона. Вона зсковзнула вниз і завмерла зі стрілою в зубах, пропонуючи залу яблуко. Один із метеликів на мить завмер на її сосках (груди сьогодні здавалися незвично повними, можливо, завдяки майстерному боді-арту) і врешті пересів на плід. 

— Тепер Вертикордія! Я виграю! — кричав Ніколя.

Ще кілька маніпуляцій — і перед нами стояла каліка із заломаними руками. Без п’єдесталу Венера Мілоська виглядала як прохачка милостині. В контексті клубної звички засовувати купюри в білизну дівчат, цей образ народжував болючий дисонанс.

На цьому її театр закінчився. Але на сцені раптом з`явилася постать культуриста з диким поглядом. Марс. Бог війни. Їхній танець із тендітною Констанцією став символом боротьби і любові: він то поглинав її своєю масою, то вона обвивала його, наче гнучка лоза. Мене кольнули ревнощі, а разом із ними — відчуття апатії перед цією нестримною силою. Марс перевертав столи, театр вривався в реальність, поки бог не пішов геть.

Коли ввімкнули світло, офіціантки розносили вазочки з грецькими горіхами. 

— Вона забула про Віллендорфську Венеру, — пожартував я. 

— Ні, не забула. Глянь на стіл.

 Сам Ніколя гнівно дивився в бік Марса, і цей погляд мене налякав. Замість горіхів у вазочці було печиво у формі палеолітичних Венер — безликих фігурок із величезними формами. У мене в записці було: «Varium et mutabile semper femina» (Жінка завжди мінлива). — А що в тебе? — я вихопив папірець у друга. — «Tentanda omnia» (Треба все спробувати).

Глянувши на похнюпленого Ніколя, я зрозумів. 

— Ти побоявся її, так? Ти асоціюєш себе з Марсом, але всередині розумієш, що ти не він. Ти здався просто тому, що не зміг стати частиною міфу? Ніколя порожньо подивився на мене. 

— Якось вона ставила Давида з Голіафом... Один хлопець казав, що це образ самки богомола, а я доводив, що це Біблія. А потім зрозумів: тільки жінка може стяти найбільшу голову одним кидком каменя. Я завжди почувався вільно з жінками, а вона... вона не грає. Ти бачиш одну людину, а за мить — зовсім іншу, і ти не знаєш, ким бути поруч із нею.

Я замовк. Оголеність Констанції нагадувала дотик самої природи — без прикрас і спроб щось приховати. Пілон для неї був лише інструментом для подолання гравітації, способом імітувати політ чи ходіння по воді. Вона була справжньою художницею.

— З одними жінками цікаво, інших просто хочеш, — продовжив Ніколя. — А Констанція... з нею хочеться бути як із магічною енциклопедією. На цьому базується її еротика — оргазм від вгаданого образу. Але я подумав: а що як вона писатиме язиком мені на спині ієрогліфи, а я жодного не розберу? Я залишуся на самоті у театрі, покинутий усіма Венерами світу, наче Поланскі...

Ми вийшли перекурити. 

— Констанція їде в понеділок, — сказав я. 

— Ти закоханий, Ніколя. Спробуй. Зрештою, ієрогліфи можна вивчити. 

— Облиш…

 — До речі, — я вирішив змінити тему, — той танець, що я бачив першим... Де вона була як Антихрист, із перевернутим хрестом. Про що це було?

Ніколя вибухнув лунким сміхом. 

— Який Антихрист? Це була зрада і страта Христа. 

— А перевернутий хрест? Знак сатанізму ж.

— Сам ти сатаніст, блек-металу переслухав? Ти хоч пам’ятаєш, як стратили апостола Петра? Він просив розіп’ясти його головою вниз, бо не вважав себе гідним померти як Учитель.

Я замовк. 

— Що ж... сподіваюся, куратор дипломної у неї жінка, — пожартував я і влучно жбурнув недопалок у попільницю-лапу.