Бабусин кіт Тимофій

Будь-якій міській дитині, яку привозять наліто у село до бабусі, доводиться, рано чи пізно, отримати досвід, що травмуєпсихіку, пов`язаний з кошенятами та відром води. Було таке і в мене. Втім,трапилася якось історія, значно гірша за це, яка закарбувалася в мені одним ізнайболючіших спогадів про наших чотирилапих членів родини...

* * *

Тьомку, красеня з лискучою чорною шерстю,я вперше побачила взимку. Кількамісячним кошеням. Воно ще ідеально поміщалося удорослих жменях, але вже було завеликим для моїх, дитячих.

Жив він тоді у ванній кімнаті на другомуповерсі, разом з мамою-кішкою, на ім`я Мурка. Однак, останній дозволяли інодівиходити, а от кошеняті щастило прогулятися лише коли він втікав звідти.Звучить, мабуть, щонайменше дивно, ця історія з ванною та ізоляцією, а для менетодішньої взагалі видавалася тотальною несправедливістю. Та насправді на тойчас ванна ще навіть не була ванною, а лише невеличкою кімнаткою, якувикористовували переважно як комірчину для різних ковдр, покривал, подушок,деякого одягу, що скупчувався біля та навіть всередині того самого довгастогометалевого резервуара, який не побачить води ще не один рік.

А от щодо ізоляції, то вона була, з одногобоку, для безпеки самого кошеняти, аби воно не впало зі східців, чи нетравмувалося чимось тяжким, на кшталт мішків з зерном, які по одному стоялизбоку на кожній сходинці, чи велосипедами, які на ніч заводили до коридору напершому поверсі. А з іншого — аби не доводилося прибирати Тьомкині ароматнісюрпризи по всьому будинку. Взагалі бабусині коти були привчені проситися навулицю і передавали це вміння від старшого до меншого. Але не загартованекошеня могло не витримати подібної зимової вилазки. Тому й було прийняте саметаке рішення. Волелюбна Мурка на цей період навіть отримала бонус — лоток ізм`якеньким пісочком.

Ясна річ, що я була в захваті з першихсекунд знайомства, але мені наказали сильно не прив`язуватися до кошеняти, абине сумувала, коли його віддадуть.

— Як це — «віддадуть»?!

— Ну отак, — спокійно підтвердила бабуся. —Ми його для сусідів лишили.

Вона собі пішла займатися своїми справами,а я вбігла до ванної, вхопила кошеня і притисла до себе. В горлі давило, а наочі наверталися сльози. Я погладжувала його спинку, водила пальчиками полапках, легенько натискала на подушечки... Не хотілося вірити, що найімовірнішеза все, коли я з батьками приїду сюди знову, цього малесенького чарівного клубочкавже не буде тут.

* * *

— А чому ви дали йому ім`я, якщозбираєтеся віддати? — видала я наступного дня, раптом усвідомивши, що це дійсноякось дивно. Зажевріла іскорка надії.

— Тю, — щиро здивувалася бабуся. — Татреба ж якось звертатися до нього.

— А чому саме Тьомка? Що воно означає? —мені воно видавалося якимось дивним набором літер. Тоді я й гадки не мала, щото скорочена форма від Тимофія, не впевнена, чи хоча б про існування такогоім`я знала.

— Та то так випадково вийшло. Якось забулизачинити двері до ванної, а воно вибігло, перескочило кілька сходинок, а тоді,мабуть, злякалося і заклякло. А оченята — величезні! Дідусь те побачив та йсказав: ``Ну чого став, вирячився, як Тьомка? Давай або сюди, абоназад``. З того часу й повелося. Тьомка та й Тьомка.

— А-а-а... — все що змогла вимучити увідповідь. Відтоді я певний період думала, що дідусь застосував до кошенятиякусь лайку власного авторства. Пізніше, мені навіть розповіли, звідки булавзята фраза, та я того не пам`ятаю.

Перед від`їздом додому я ще разперепитала, чи точно-точно вони віддадуть кошеня, почала обережно підводити дотого, що може таки залишать. Але всі мої обхідні маневри різко обрубали.

— Та ти так не хвилюйся, — вже м`якішедодала бабуся. — Тьомка твій зовсім близько житиме. Зможеш його навідувати, аможе, навіть і він сам іноді приходитиме.

Я видавила сердито-сумне ``угу``,попрощалася з кошеням і ми поїхали додому.

* * *

За кілька тижнів батьки і я приїхализнову. Я, з дуже-дуже малесенькою, але все ж надією, заходила до будинку. Моємущастю не було меж, коли в залі, прямісінько посеред дивану знайшла Тьомку.Одразу кинулася гладити.

Довго не наважувалася питати, за дитячимивнутрішніми відчуттями, цілу вічність. Боялася. Але не з`ясувати все видавалосяще гіршою перспективою.

— То лишили лишити? — пробелькотіла. Відчувала,що щось не так сказала, але так хвилювалася, що аж в голові гупало, — не могладокумекати.

— Що?

— Ну... Кошеня... Вже не віддаватимете?

— З чого ти це взяла?

— Але ж... — я не знала, як скласти вцілісну фразу те, що коїлося в голові й серці. — Чому воно тоді досі тут? —нарешті запитала, а сама подумала, що Тьомка точно образиться, бо сказала так,ніби не рада йому.

— Та просто він ще слабенький, — мовилабабуся якимось таким дивним тоном. — То вирішили, що хай трішки довше побуде зкішкою. Укріпне.

Щось тут не те. Глянула на кошеня. Так, щемаленьке, але значно побільшало з нашого минулого приїзду. Навіть у виразімордочки вже почали з`являтися зачатки отого чисто котячого — абсолютна велич,нахабство і стійке переконання власної неперевершеності. Гадаю, всі власникикотів знають, про що мова.

Тоді я інтуїтивно зрозуміла, що, зважаючина той бабусин тон, можна сміливо на щось сподіватися. Лише з роками я почнурозуміти, що так звучить голос людини, яка відчайдушно вигадує відмовки длясамої себе.

* * *

Я не помилилася. Коли ми приїхали наступногоразу, Тьомка й досі жив з дідусем і бабусею, але тим, що кошеня ще слабенькевже не прикриєшся — встигло вирости у майже дорослого кота. Втім, вони ніколине були брехунами, тому і не намагалися цього зробити.

— А як же сусіди? — запитала у них. Ядумала, скажуть, що ті передумали.

— А ніяк, — відрізала бабуся. — Сказали,що не віддамо і все. Вирішили собі лишити.

— Тобто вони прийшли за кошеням, а випросто не віддали? — не зважаючи на радість, мені аж не зручно трішки сталоперед тими людьми.

— Ну так. Те, що пообіцяли й не виконали,звісно не дуже добре. Але грошей вони нам не платили. Кішка наша, а отже, ікошеня наше.

Така вона була, моя бабуся. Якщо вжевирішила, то вирішила. Зробить одразу, скаже прямо й оком не моргне.

А Тьомка швидко перетворився навгодованого чорного кота з довжелезними білими вусами. Щоденна дворазова порціякозячого молока та різні ласощі, випрошені прямісінько зі столу, тому лишеспонукали. Зараз всі кажуть, що котам молоко і ще багато чого не можна давати.Але тоді для мене вусата морда, що схиляється над тарілочкою білої, пінної свіжовидоєноїрідини була чимось канонічним. Та і якщо говорити чесно, потай і досі таквважаю, бо бачила купу сільських котів, які так харчувалися і жили довго(подекуди навіть довше породистих на ультра преміум кормах) і не мучилися відхвороб (чого, знову таки, не скажеш про тих самих чотирилапих, яких годують``правильно``).

Тьомка з Муркою були дуже схожими. Останнюіноді виходило відрізнити за розмірами, але шанси на це різко зменшувалися,коли вони не перебували поруч. Втім, був один надійний спосіб. Річ у тім, щообоє мали маленькі білі плямки, розкидані по животику, лапках і мордочці. Осьцей індивідуальний малюнок і ставав в пригоді.

* * *

Я почала приїздити до села щоліта. Тому,окрім візитів разом з батьками на кілька днів, отримала майже три повноціннімісяці кожного року, аби насолоджуватися, компанією бабусиних чотирилапих.

Тьомку не можна назвати дуже ручним котом,як і його маму. Це трішки засмучувало, бо коли бачиш пухнастика, складностриматися від пестощів. Однак, коли мова заходить про мене, єдине, що котупотрібно зробити, аби отримати мою беззаперечну любов, просто бути котом.

Місяці спліталися у роки. Я дорослішала.Тьомка з Муркою — теж.

Першою сумною звісткою стало зникненнякішки. Не один день її виглядали, шукали, розпитували у сусідів... Та все намарне. Довелося змиритися, переконавши самих себе, що Мурка просто пішла, абигідно зустріти свою смерть, бо вже була доволі немолодою.

А за кілька місяців її знайшли. Витягли зкриниці, що розташовувалася на покинутому подвір`ї покійної сусідки, оточена пишнимикущиками китайської вишні. Бабуся розпізнала її за характерними білимиплямками. Це не було випадковістю. Селяни бережно користувалися тою криницею,ніколи не лишали відкритою. Мурку до неї вкинули спеціально. Вона зникла післядискотеки у клубі неподалік. Місцевій сп`янілій молоді напевно просто здалося,що буде дуже весело втопити живе невинне створіння.

Якийсь маленький відсоток мене так і неповірив у це. Його аргумент — бабуся не могла роздивитися Мурку у тілі кішки,яке кілька місяців перебувало у воді. Тому я ще не один рік плекала мізернунадію на те, що якось гулятиму одного дня вулицею і знайду її. Уявний образтого, як я радісно хапаю Мурку і мчу додому, аби якнайшвидше потішити бабусю,вигукую ``а я ж говорила, що вона жива!``, був яскравішим за деякісправжні спогади.

Але з Тьомкою, на жаль, я не моглавигадати для себе терапевтичну ілюзію.

* * *

Це сталося за два — три роки післязникнення Мурки.

Я прокинулася близько дев`ятої. Черезвідчинений балкон доносилися голоси моєї бабусі та якоїсь незнайомої жінки. Зпросоння не хотілося дослухатися, про що мова, а зустрічатися з чужою людиною —тим більше. Фіранка легенько коливалася від приємно теплого вітру, а ранковіпромінчики розгублювалися між листям абрикоси перед вікнами. Все це створювалона стільки снодійну атмосферу, що я просто безтурботно перевернулася на іншийбік та відклала своє пробудження хвилин на тридцять, які своєю чергоюперетворилися на цілу годину.

— А хто то до нас приходив вранці? —запитала я, коли нарешті спустилася на перший поверх.

— То сусідка наша, — голос бабусі звучавтрішки тривожно.

— Яка?

— Вона живе за кілька будинків від нашого.Вздовж по вулиці.

— І що вона хотіла?

— Через Тьомку нашого приходила. Каже, щовін її курчат давить.

— Та ну! Не може такого бути.

Обурення було цілком обґрунтованим. Кітроками жив у дворі, де постійно ростуть як не курчата, то гусенята, і жодногоразу нікого з них не зачепив бодай кінчиком лапи.

— Я теж не дуже в це вірю. Та і є у нас навулиці ще один котик, дуже схожий на нашого.

— Ну, то, мабуть, він їх і хапає. Чогоодразу нашого підозрюють?

— Не знаю, каже, що той не міг, бо ніколитакого не було. І кіт, якого вона бачила, більше на нашого схожий.

— Щось я не зрозуміла. Якщо вони такісхожі, то звідки в неї ця впевненість? — моєму обуренню не було меж. Ця жіночкавирішила, що наш Тьомка винен на основі того, що... вона так вирішила. Дурняякась!

— Ми домовилися, що зачинимо кота накілька днів, — повела далі бабуся, — і подивимося, чи буде хтось нападати накурчат.

Того ж дня, щойно Тьомка повернувсядодому, його спіймали й посадили до клітки, в якій раніше жили кролики. Там нанього вже чекали тарілочки з водою та їжею. Я по кільканадцять разів на деньприходила навідати його. Дуже хотілося випустити, але знала, що це питанняТьомкиної невинності. Треба лише трішечки потерпіти та всі впевняться, що вінні до чого не причетний.

Минуло три дні. У тої сусідки за цей часне зникло жодне курча. Кіт вирішив, що його час випускати та втік із клітки,коли йому принесли свіжу їжу та воду. Невдовзі злощасна сусідка прибіглаплакатися, мовляв, наш вусатий знову на полювання вийшов. Бабуся почаласумніватися у невинності Тьомки. Я її сумнівів не поділяла, але все однозапитала:

— І що буде, якщо з`ясується, що то бувнаш кіт?

— Доведеться щось з ним робити, — її тонмені зовсім не сподобався.

— Що?

— Топити або закопувати.

— В якому сенсі?!

— В прямому.

— Якого дідька ми маємо вбити нашогокота?! Якщо хтось жере її курчат, то хай краще за ними стежить, чи забарикадуєдесь.

— Ти ж знаєш, що так не вийде.

— Ага, то це виходить, що життя курчатцінніше за життя кота? — я вже не могла контролювати свої емоції. Здавалося, щоце щось із паралельної жахливої реальності, в якій є нормою прикінчити членасім`ї.

— Ти думаєш, мені легко? — нарешті убабусі закінчилися резерви награного спокою. — Я теж його люблю і мені йогошкода. Але у нас немає вибору.

— Може, віддамо його комусь?

— Все одно вернеться. Та і кому вінтреба... Це ж село. Ледь не в кожного у дворі кішка, яка по кілька разів на ріккошенят приводить. Навіщо їм чужий кіт? Особливо такий, що курчат давить.

— А якщо комусь у місто...

— Це звичайний дворовий кіт. Там породистіу попиті.

— А може... може, ми заберемо?

— Мама не погодиться — двох котів занадтодорого тримати.

— Чого це? — я вхопилася за соломинку. —Він все їсть. Що в нас буде, те й даватимемо.

— Еге-е-е, так не вийде. Якщо один кіт вдомі їсть спеціальний корм, то й інший швидко відмовиться від супчиків ікартоплі. Та й не в такому великому місті ви живете. Там теж є люди, якітримають курчат.

Мої ідеї закінчилися. Я мовчки вийшла зхати й поплелася до Тьомки, якого, до слова, знову ув’язнили у клітці. Волятривала менше ніж добу. Він одразу озвався дзвінким «няв!». Я притулиласяобличчям до залізної решітки з дрібними круглими дірочками на невеликих дверцятах.Кіт просився вийти. Я дістала його звідти, трішки погладила, але мусила майжеодразу повертати назад. Тьомка сильно замучився там, йому було геть не до моїхпестощів. Він так відчайдушно виривався, що навіть залишив кілька чималенькихподряпин на руках. Я мусила швиденько піти звідти, аби не мучити котика своєюприсутністю.

Того вечора я засинала з мрією про те, щобу тієї жіночки за ніч пожерли всіх курчат. Але минуло ще кілька днів, а в неїтак і не постраждало жодне пташеня. Закономірності між періодами обмежень волікота і смертями курчат свідчили не на його користь, але я все одно не вірила уйого провину. От тільки не знала, як довести…

* * *

— Ну що ж, чекати більше нічого... — сумноозвалася бабуся і я зрозуміла, що це кінець.

Той день минув під заволокою сліз. Я нехотіла на це дивитися, але й не дивитися не могла — не лишати ж Тьомку у такустрашну мить. Його запхали одразу у кілька мішків, поклали на землю і взялисяза лопату. Він відчайдушно намагався знайти вихід, пронизливо нявчав... Як,мабуть, нестерпно усвідомлювати, що люди, які його так любили, яким щиродовіряв, чинять на стільки жахливо. Ямка поруч стрімко глибшала. Я ридала, аподумки мільйони разів просила пробачення. Так сильно хотілося роздерти всі цімішки на шматки, обійняти Тьомку і сказати, що все скінчилося, але натомість язаклякла.

Жахливе дійство швидко закінчилося. І осьвже виріс маленький свіжий горбик. Навколо нього в землю заглибили половинкицеглин і навіть невеличкий дерев`яний хрестик з видряпаним на ньому ім`ям.

Я все сиділа і сиділа поруч, спершиськолінами об землю, продирала нігтями тонкі доріжки на свіжій могилці йнамагалася вигадати, як жити це життя далі.

Трохи згодом я принесла туди якусьстареньку півлітрову баночку з водою і поставила у неї букет польових квітів.Наступні кілька днів я щодня відвідувала Тьомкину могилу. Приносила свіжібукети. Ще не один рік я регулярно провідуватиму його. Біль притупиться. Вженемає ані бабусі, ані дідуся. Я забула, коли востаннє була в селі, але гіркийосад зі мною й донині.

* * *

Бабуся лише на третій день після всьогонабралася сил, аби прийти до нього. Виплакатися і вимолити пробачення. А перепрошуватитаки було за що.

На ранок наступного дня після цієїжахливої події знову прийшла та сусідка. Нарешті я побачила цю жіночку, але їїзовнішність мені погано запам`яталася. Все, що можу згадати: огрядна постава,кучеряве фарбоване жовтаво-біляве волосся й огидний вираз обличчя. Хоча, щодоостаннього не впевнена, бо можу бути необ`єктивною.

— Що це ви знову свого котика випустили? —забідкалася вона, ледве дійшла до воріт.

— Нікого ми не випускали, — відрубалабабуся, стримуючи емоції.

— Та як же не випускали, якщо він он щойноще двох курчат задавив.

— Не знаю, хто там ваших курчат задавив,але наший відучора в могилі.

Мені тоді одразу подумалося, що требабігти, хапати лопату і відкопувати. Та мозок не забарився нагадати, що вжезанадто пізно. Багата уява не забарилася зі своїми картинками того, що менініколи б не хотілося побачити наяву.

Бабуся тоді зареклася, що більше ніколинічого не робитиме. Хто матиме якісь підозри, то хай сам ловить і робить щохоче. Та яка тепер з того користь? Тьомки вже немає.

Я й сама ще довго звинувачувала себе.Постійно прокручувала в голові варіанти, що можна було зробити. Випустити зклітки — але ж повернеться... Поцупити мішок, поки копають яму, і тікати — тесаме... Сильніше наполягати на тому, щоб забрати кота до нас — навряд вийшлоб... Піти особисто до тої сусідки й домовитися, що буду сама ловити зловмисникана гарячому — та чи пустила б вона мене... Вмовити почекати з розправою ще хочаб пару днів — за це найбільше болить… Як же я жалкую, що не змогла випроситидля Тьомки ще принаймні одну добу!

І ті його білі плямочки… Чому ніхто з насне спробував використати їх як доказ того, що то не наш кіт ходив до її курчат?Якщо вийшло ідентифікувати Мурку, то з Тьомкою тим паче вийшло б! Ми зробилинедостатньо. А іноді здається, що взагалі нічого…

* * *

Отак і з людьми. Як часто ми віримо чужомуслову, а не тому хорошому, що знаємо про своїх близьких? Іноді буває достатньокількох слів сторонньої людини, аби похитнути нашу впевненість, аби ми образилитого, кого любили, а іноді навіть вчинили щось непоправне стосовно них. Цяісторія навчила мене не вірити ні у що, поки я на власні очі не побачу прямідокази. Хай то буде родич, друг, кіт, та хоч жучок, що живе у моєму дворі.