Бесіда біля багаття.
Вірш / Культура
Одного разу уночі,
Біля багаття в хащах лісу.
Сидів похмурий Лісовик,
Водянику казав він тихо.
Я згадую про ті часи,
Як нас з тобою поважали.
Коли несли смачні дари,
І дозволу у нас питали.
Тепер забули всі про нас,
Приходять,нищать все довкола.
І кажуть ми лише в казках,
Не вірять в хазяїв природи.
Подув легенький вітерець,
І прилетіли Повітрулі,
На гомін Мавки підійшли,
Чорти й Кікімори теж сунуть.
Біля багаття місць нема,
Прийшли забуті всі істоти.
І кожен згадував часи,
Коли з людьми був лад і спокій.
Почувся тріск із-за кущів,
І вийшов Вій піднявши вії.
Та каже що народ забув,
Коли боялись їхню силу.
На місяць виє Вовкулака,
І Перелесник має тугу,
Яга з мітлою теж сидить,
Яку боялись діти всюди.
Аж раптом Лихо в стороні,
Піднявшись голосно сказало,
Про вас забули ,а мене,
Зі страхом завжди пам`ятають.
Тут Доля кинула слівце,
Про мене згадують і нині.
Бо хоче кожен легко жить,
При цьому не приклавши сили.
Верещако Сергій.
