Божевілля

Божевілля "ВЖ" Спитайте у мене, чому в серці не лишилось взагалі ніяких ознак радості?... Дивна річ. Та ще кілька днів тому мені здавалось, що хтось подарував якусь казку, створену спеціально для мене. А зараз… не лишається виходу. І тільки б не здаватися, а сили все покидають і покидають мене. Я боюсь розлук. Але ще більше боюсь кохання. Боюсь вірити, думати, сподіватись, боюсь любити і, врешті-решт, розлучатись. Розлучатись з тим, хто дарував мені кілька днів тому казку, а сьогодні я називаю його «незнайомцем». З тим, біля кого хотілося просто жити, просто дихати, просто бути… і нічого більше. Казати «Прощай» тому, хто навчив тебе дихати… Тому, без кого я не вміла сміятись, тому, хто подарував тобі перші сльози… ось ще один момент – і ми ніхто один одному. Один зайвий діалог, слово – і не стало «нас»… Боюсь жити без тебе. Бо не вмію. Ти тримав мене біля свого серця, як інваліда, мені здається, що без тебе я не зроблю жодного самостійного кроку… мені здається, що повітря задушить мене, щойно я захочу вдихнути його на повні груди…. Мені здається, я онімію, як тільки захочу промовити слово… Ким ми були і ким ми залишились? Чому? Хто винен? І мені іноді стає байдужою причина, аби ти знов вчив мене ходити, дихати, жити… я марю… У моїх думках тільки ти. Страшно, від того страшно, що ти, певно, не повернешся до мене. А я вимолюю : «О Господи! Дай мені ще один шанс!»… Земне тяжіння не притягує людей, але якимось дивним чином воно поєднало нас… І тільки ми про це знали, жоден більше… Страшно, що ти десь в невідомій для мене площині, і я не можу, не вмію дотягнутись, добігти, дійти до тебе, бо я каліка без твоїх рук і кохання… Я молю тебе, всім серцем благаю…. Ти мій особистий герой, мій біль, мій страх, моє горе… Ти! Тільки ти- моє щастя, безмежна опора і надія. Я цілую в думках твої руки, сильні і ніжні, я торкаюсь твоїх плечей, безперервно найдужчих, я вже майже дотягуюсь до твоїх вуст, солодких, мов цукор, і п’янких, мов наркотики… Я вже ось-ось відчую твій подих і твій аромат… Ще один спогад –і ти увесь постанеш в моїй уяві, до кожної клітиночки, до кожної волосинки… Ти такий живий і теплий, і далекий, і чужий, і рідний… Де ти? Я потребую тебе, як ліків, ти - моя панацея, мій живородний напій, моє повітря, мій Всесвіт… Я безупинно тремчу, квола, зламана, крихка, мені необхідна твоя любов. Бодай пусті звуки, але будь, молю тебе, рідний, будь поруч. Я помираю… без тебе! Мені треба знати, що ти пригортатимеш, леліятимеш, цілуватимеш… Мене… Де б я не була… Біля тебе,а чи на краю землі… Ти створюєш мене, і я вже не відокремлюю реальність від вигадки… Тебе немає зі мною, але я створила твій образ в уяві, де ти навіки мій. Справжній. Коханий. Мій найсолодший біль. Моя найпекучіша зрада. Моя найсильніша опора… Моє найнеповторніше кохання… Той, хто оживляє мене… Я тривожно одна. І навіть не помічаю сама, як старію, марнію, згасаю… Тільки ти якось по-особливому вмієш надихати мене, наповнювати опіумом щастя, і я дійсно живу, сміюсь, радію. А ти просто є. Ти навчив мене, пам’ятаєш, цілуватись у фонтані, кохатись у воді, танцювати під снігопадом, обійматись на траві… Наші шалені хвилини збігають. І, як в кіно, пішли раптові титри, не лишаючи нам шансу. А сльози. Цю солону воду ти вміло зупиняв пристрасним поцілунком десь у таксі, ти пам’ятаєш ті дні? Згадай, коли ти прийшов і за весь час ми не промовили жодного слова, але, певно, в той день найбільше показали свою любов. Ти просто рідний. Ти. Ти. Ти. Ти. Маритиму твоїм ім’ям ще довго, допоки не сплутаю його з іншим, коли хтось обійматиме мене… нерідний, непотрібний, далекий. Тільки розлука дає шанс отримати вічний душевний біль і зважити на повну кількість ран. Я готова усе забути, аби ти не покидав мене, чуєш? Я згодна. Давай почнемо все з початку. Один день на знайомство. Ще один на закоханість. І все життя на кохання. Я прошу, молю, благаю, тільки не покидай мене. Ця розлука страшніша найпекельніших мук у світі, ця самотність виїдає мене з середини, вона мене вбиває, чуєш? Твій спокій мене не влаштовує. Я буду твоєю найскладнішою, обіцяю. Даю гарантію, все мине, і ти розумітимеш ціну стосунків тільки тоді, коли покохаєш сам. А поки життя даватиме нам таку нагоду, я кохатиму тебе, як ніхто ніколи не кохав у жодному Всесвіті, у всій Сонячній системі… Тільки заради того, аби одного дня почути твоє несміле: «Люблю…» Я витримаю все, повір, не бійся, просто будь тут зі мною, моє загублене щастя… Важко захлинаюся вчора відкритим червоним вином, десь зовсім горить твій дотик до моєї підсвідомості і мені здається, що все минулося, ти лишився моїм і ніщо нас не зможе роз’єднати. Важко. Важко… А ти просто десь, з кимось, таким тобі непотрібним, і згадуєш мене. Тільки пам’ять дозволяю нам бути разом. Це єдиний рай, звідки нас ніколи ніхто не прожене, де ми кохатимемось до кінця своїх днів!.. Я ніколи не скажу тобі йти геть, бо я та, що має бути поруч з тобою. Не треба цуратись кохання, сьогодні-бо ти скажеш, що проживеш і один, а вже завтра ридатимеш і благатимешу Бога спасіння, щоб він дав тобі мене. Не цурайся, бери до рук, вчи заново ходити, говорити, жити. Вчи любити і бути щасливою. Бо ти необхідний мені, як необхідне Землі Сонце і Місяць, вода і суша, день і ніч. Те, що не можливо розділити, мусить бути разом. До останнього вдоху, до могильної старості. Ти і я. Тільки поруч. Навіки. 04.02.11. Зоряна Головецька