Частина тринадцята. Козел, який втратив свій шанс

Якщо ви зустрінете свою справжню любов, то вона від вас нікуди не подінеться — ні через тиждень, ні через місяць, ні через рік.

— Ми давно знайомі!

Женя увірвався до її квартири, не чекаючи на запрошення. Він чи то не міг, чи то і не намагався приховати своє збудження. Єва була шокована нахабством хлопця, який вже встиг прилаштуватися на її дивані, але лише мовчки зачинила двері й стала навпроти нього, промовисто склавши руки перед грудьми.

— Якого дідька? — озвалася нарешті, коли хлопець продовжив мовчати, зберігаючи ідіотську посмішку від вуха до вуха.

— А, ой, привіт… Віві.

Єва ошелешено присіла біля нього.

— Та ні, не може бути. Не буває таких збігів…

Віві. Так її називали лише пару місяців зі всього життя. Вигадав це прізвисько хлопчик з садочка, імені якого вона навіть не пам’ятала. Він був зі старшої групи, тобто доросліший років на три. Дивина, що вона його взагалі запам’ятала. Чудний був. Якимось дивом часто опинявся поруч. Любив переповідати сюжети серіалів, які дивилася його мама. В одному з таких він вислухав, як герої ще в дитинстві повигадували одне одному незвичні прізвиська, які продовжили використовувати навіть коли виросли. Женя вирішив зробити так само.

— Єва. Єві. Ві… Віві. О, я буду тепер називати тебе Віві.

Можливо, Єва дійшла б думки, що це мило, аби діти, які почули його слова, не почали дражнити її вівцею. Причому, Женя, який дотримався обіцянки й називав її з того моменту виключно «Віві», через деякий час випустився з садочка, а «Єва-вівця» приклеїлося до неї так міцно, що вона навіть в школі ще кілька років не могла позбутися від цього.

— То це був ти!

— Ти мене запам’ятала, — Женю це явно потішило. — Подумати лише… Ми побачилися через роки двічі, але жодного разу не впізнали одне одного, ані тоді, коли танцювали, ані тоді, коли нас замкнув у своїй квартирі Богдан.

— Чому в тебе такий вираз обличчя, ніби ти говориш про щось… величне?

— А може, я в тебе закоханий був, — посмішка стала хитрішою.

— Знущаєшся?! Мені тоді років три-чотири було.

— А мені приблизно як тобі, коли ти на Богдана запала.

— Він що дійсно все тобі розповів?! — Єва підскочила. — А чому ти вдавав, що не розумієш про що я?

— Бо на той момент так і було.

Після тої бурхливої розмови, вона ніяк не йшла з його голови. Женя постійно повторював собі подумки те, що дівчина сказала. В якийсь момент він зрозумів, що вона має рацію. Така дурість звинувачувати її в низці збігів! Якщо задуматися, то неприємності не ставалися буквально кожного разу, коли він опинявся в тому самому місті, а найгірші речі в стосунках з колишньою взагалі відбувалися далеко від нього. Навіть для «проблемних клієнтів» Женя знайшов пояснення. Важко й неприємно визнавати це, але то він був проблемним, а не вони. Хлопець на стільки накручував себе перед поїздкою до них, що виконуючи свою роботу був занадто злим і неуважним, та як наслідок — припускався помилок та сварився з ні в чому невинними людьми.

Нарешті Женя вирішив, що потрібно ще раз зустрітися з Євою і попросити вибачення за необґрунтовані звинувачення. Єдина ниточка, яку він мав — квартира Богдана. Тому саме туди хлопець прийшов, шукаючи її. Бодя, зі словами «ну, якщо я вижив, коли набрехав їй, що все розбовкав, то, сподіватимуся, що збережу життя, коли дійсно так зроблю» розповів гостю про Євин вояж перед весіллям.

— Я рада, що ти більше не вважаєш мене породженням пекла, яке навело на тебе порчу, — Єва заусміхалася. — А от Бодя наривається на жорстокі тортури.

— Аби він мені не розповів про все, то я б не ідентифікував тебе як Віві.

— А як це пов’язано?

— О… А ти напруж пам’ять.

Єві дійсно довелося не слабко напружитись, аби пригадати те, що він мав на увазі.

Певна кількість років тому…

Єва присіла за машинкою, розфарбованою у яскраві кольори. Їй подобалося грати у хованки, але чомусь, коли хтось починав жмуритися, вона панікувала і довго не могла вигадати, куди заховатися. Це завжди дратувало.

— О, привіт, Віві!

Дівчинка аж сіпнулася з переляку. Територія біля садочка була розділена різнокольоровими залізними парканчиками на ігрові майданчики. Зазвичай кожен з них займала одна або дві групи під час прогулянок. Насправді вони призначені для різних вікових категорій, але діти мали звичку мріяти потрапити до «сусідів».

Женю і Єву розділяло пару метрів і вище згаданий паркан.

— Не дивися на мене, — напівшепотом буркнула Єва. — Мене через тебе знайдуть.

Та вже було пізно. Хлопчик, який жмурився переможно об’явив, що знайшов її. Єва підвелася і роздратовано підбігла до Жені:

— І нащо ти мене видав?!

— Він все одно йшов сюди. Ти постійно погано ховаєшся.

— Ну і що?! Іди грайся зі своїми.

— Мені не до ігор.

— Моя мама так само каже. Ти що тепер теж дорослим і зайнятим став?

— Ми вчора серіал дивилися.

Женя проігнорував запитання Єви. Обличчя в хлопчика було занадто замислене, як для дитячого. Навіть дівчинка, яку він частенько дратував своїм підвищеним інтересом до неї, захвилювалася.

— І що? — її голос вже не був сердитим. — Ви їх постійно дивитеся.

— Мама плакала.

— Моя мама теж іноді плаче, коли дивиться щось. Каже, що то через те, що сумні моменти показують.

— Все не так, — знову замовк і замислився.

— А як? — Єву вже починала дратувати його звичка замовкати після кожної сказаної фрази. Тим більше, що її друзі грають там у хованки без неї, поки вона витрачає час на нього.

— Той серіал про хлопця і дівчину, які дружили в школі, але посварилися. Вона вийшла заміж за іншого і в них народилися діти. Він також одружився і завів дітей.

— І що? Як в казках — жили довго і щасливо.

— В тому й проблема, що не щасливо. Вони все життя сумували одне за одним, а тих, з ким були одружені, не любили. Через багато років зустрілися. І зрозуміли, що хочуть бути разом. Їхні діти на той час вже закінчували школу.

— Як це? Так не можна… Мої мама і тато раді, що разом. Не знала, що буває інакше, — Єва напружено обдумувала те, що почула від Жені, але ніяк не могла зрозуміти, як таке може бути. — І чим закінчився серіал?

— Вони почали жити разом.

— І їхні діти від цього не засмутилися?!

— Спершу засмучувалися, але потім все налагодилося. Вони навіть подружилися всі разом.

— Дивні ви серіали дивитеся… Може твоя мама розплакалася від того, що не зрозуміла, як таке може бути?

— Вона сказала, що в реальному житті так не буває і якщо в молодості не розберешся, з ким хочеш бути, то потім отак все не вийде зробити. Що коли вже є діти, не можна без проблем мінятися чоловіками й дружинами. Сказала, що плаче від того, що побачила у серіалі щасливий фінал, який неможливий у реальному житті.

— Так він же не щасливий! Ти собі можеш уявити, щоб ти радів від того, що твій тато пішов до чужої тьоті, чи мама — до чужого дяді?

— Не знаю, у мене завжди була лише мама.

Єва просунула руки між залізних прутиків паркану і постаралася обійняти Женю. Дівчина чула раніше про дітей, в яких немає когось з батьків. Їй завжди було їх дуже шкода, навіть такого набридливого хлопчика, як Женя.

— Аби можна було ділитися татами, я б з тобою поділилася.

— Ну ти дурненька.

Хлопчик здивувався її раптовому пориву, але відштовхувати не став. Ця дівчинка була дуже милою, а особливо в цей момент. Женя завжди розумів, що набридає їй, але чомусь йому занадто хотілося дружити саме з нею.

Він обережно прибрав від себе її руки, коли помітив, як почали коситися в їх бік виховательки. Йому геть не хотілося, щоб ті розігнали їх в різні кінці.

— Коли я підросту, запрошуватиму тебе в гості.

— Попалася ти, Віві. Я запам’ятав твою обіцянку.

— Угу, — Єва вже зібралася бігти до своїх, коли Женя її зупинив.

— Я тут що подумав… Щоб не вийшло такого… ну… як в серіалі… Можливо, перед одруженням варто перевірити, чи ти не хочеш бути з кимось іншим? — Женя й сам не розумів, навіщо говорить це маленькій дівчинці з молодшої групи, але лише її він вважав своїм другом.

— Як?

— Ну… Якщо хлопець і дівчина з серіалу все зрозуміли, коли ще раз зустрілися, то треба просто зробити це до весілля.

— Дивне ти щось придумав… — Єва нарешті повернулася до своїх друзів.

Пізніше вона ще багато думала про дивну розмову з Женею, але так і не змогла до кінця все зрозуміти. Відчуття були схожі до тих, що Єва мала, коли випадково чула деякі розмови дорослих.

Можливо, через кілька років, вона зрозуміла б, що так сталося тому, що Женя дійсно був дорослішим навіть від свого власного віку. Але та розмова вилетіла з її голови. Майже.

— Виходить… Це ти вклав мені в голову цю ідіотську ідею?

— Я не можу стверджувати, але дуже на те схоже. Коли Богдан мені все розповів, я одразу згадав цю давню розмову. І ти схоже теж, — на його обличчя знову повернулася посмішка, але вже не на стільки широка. — Хоча не думаю, що я тоді міг придумати щось подібне. В мене б фантазії не вистачило.

— А як ти то собі уявляв?! Існує інше поняття для словосполучення «зустрітися ще раз»?

— Та я взагалі нічого не уявляв. Просто озвучив те, що в мене на думці крутилося. Я й уявити не міг, що моя маленька Віві виросте і розгорне цілу пошукову експедицію.

— Я не твоя!

— Як скажеш. Але ти ж не будеш заперечувати, що нам варто все обговорити?

— Та ні, я якраз заперечую, — її голос звучав твердо, майже злісно. — Тепер в мене лише побільшало причин злитися на тебе.

— Нічого нового. Всю ту невелику кількість часу, протягом якого мені щастить спілкуватися з тобою, ти злишся на мене.

Єва усвідомила, що Женя повільно, але впевнено наближається до неї, тому почала відхилятися назад. В середині підіймалася хвиля паніки. Між її спиною і бильцем дивану лишалося всього кілька сантиметрів.

— Ти що витіваєш? — вона навіть сама здивувалася від того, як тихо і невпевнено прозвучав її голос.

Женя проігнорував її. Єва забулася про бильце, тому зіткнення з ним стало несподіванкою. Вона поспішила забратися з дивану, але виявилася на стільки незграбною, що майже скотилася на підлогу.

Хлопець міцно схопив її за плечі й всадив назад. Сам сів поруч. Кілька хвилин мовчали й дивилися перед собою, ніби боялися, що якщо повернуть шиї хоч на міліметр, то станеться щось жахливе.

— Що ти там такого собі надумала, що почала задкувати?

— Я… Нічого, — Єва раптом усвідомила, що злегка перебільшила його наміри й від того їй стало соромно. — Не люблю, коли хтось вривається до мого особистого простору.

Женя виглядав спокійно, але в середині господарювала паніка. Він гарячково намагався пригадати, що такого в його поведінці викликало таку реакцію. Хлопець явно зробив щось несвідомо і це… лякало. Що це за дівчина така? З дитинства змушує поводитися неадекватно.

Переказ сюжетів мелодраматичних серіалів? Серйозно? Розреготатися з того, що на її волосся напакостили голуби? Увірватися до її квартири з посмішкою Джокера[1]? Можливо, є сенс в тому, щоб відкрити власну школу пікапа?! Назвати ``Шокуй і хапай`` і рекламувати з лозунгом ``Замути з дівчиною, якщо вона не схопить смертельний переляк``. 

Від таких невеселих думок Женя голосно зітхнув.

— Ти чого? — Єва дивилася на нього одночасно з острахом і цікавістю. — Водички?

Дівчина аж скривилася від масштабів власної дурості. Певно виглядає як ідіотка. Хоча, з іншого боку, що такого в тому, щоб запропонувати води? Дивно… З деякими людьми будь-що починає здаватися якимось недоречним. Що це за хлопець такий? З дитинства змушує злитися і почуватися дурепою.

— Да… — відчув, що захрип, тому почав з такою віддачею прокашлюватися, ніби це було його рятівною шлюпкою в океані незручності. — Давай.

Єва майже побігла за водою. Що за дурня відбувається?! Вона так сильно лютувала, що загубилася у власних відчуттях і не могла зрозуміти, чи лише від злості все так клекоче всередині.

Женя випив воду з такою швидкістю, ніби мучився від спраги не менш як тиждень.

— Звідки ти знаєш, де я живу?

— Богдан.

Єва спершу навіть здивувалася, бо вже й забула, як похапцем нашкрябала на блокнотному аркуші адресу, перед тим, як вибігти з його квартири.

— Зрозуміло. Точніше, ні чорта не зрозуміло, — потерла долонями обличчя. — Навіщо ти приїхав?

— Захотілося.

— Знущаєшся?!

— Ні, не знущаюся. Я захотів тебе побачити — приїхав.

— Ну все, побачив. Можеш йти.

— Ві… Єво, чому ти така категорична? Чому так поспішаєш мене вигнати?

— Ця розмова абсурдна. Ми лише штовхаємо повітря фразами без сенсу.

Женя і сам розумів це. В його уяві вимальовувалися геть інші картинки. Вони що прокляті? Чому всі спроби поговорити перетворюються на незрозуміло що? Ніби криві, які постійно перетинаються, але точки перетину хтось одразу стирає.

Його завжди притягувала ця дівчина. В дитинстві. В юності. Зараз. Та тільки у нього ніколи не виходило адекватно сказати про це. Можливо, він просто намагається вхопити те, що для нього не призначене, і від того доля лаштує перепони? Така дурниця! У фільмах і книжках головний герой хоча б відчайдушно бореться з суперниками й проблемами, а він програє, не граючи.

— Мабуть, ти права, — попрямував до дверей.

Єва ніби на автоматі пішла проводжати його.

— Шкода, що ти не зміг знайти мене раніше, — озвалася, коли хлопець вже потягнувся правою рукою до ручки вхідних дверей. — До Саші. До Артема. — Женя не наважувався обернутися до неї обличчям. — До того, як між мною п’ятнадцятирічною і мною нинішньою минуло так багато років… і халеп. Я тоді була наївною школяркою, закоханою в хлопця з горіховими очима. Впевнена, тодішня я романтизувала б те, що ми були знайомі в дитинстві, відмітила б, як мило звучало твоє «Віві» і як, чорт забирай, зворушливо виглядає хлопець, який десятки разів повертається на місце зустрічі з незнайомкою… А зараз я не така, як тоді. Я взагалі не знаю, яка я. Здається, ніби я — пазл, який розібрали й перемішали.

— Навіщо ти мені все це говориш?

— Не знаю… — прошепотіла тихо, майже одними губами.

Женя відчував, що вона всього в метрі від нього, а то й ближче. Він різко обернувся, схопив її за руку і притиснув до стіни. Вірніше, це хлопець так планував. На ділі вони вписалися у вішалку-стійку для одягу, їхні ноги сплуталися і вони полетіли на підлогу, а за ними половина того, що висіло на вішалці. Женя і Єва перебували в напівлежачому положенні, а на їхніх головах — шарф малинового кольору. Хлопець раптом усвідомив, що тримає дівчину за талію. Коли це його руки так суттєво перемістилися?!

— Ай… — скривився, але навіть не поворухнувся.

— Цілуй, ідіот.

— Що?!

— Я зараз прийду до тями й згадаю, що маю постійно злитися на тебе.

— І? Мені подобається, коли ти злишся на мене.

— Чому?

— Бо тоді я точно знаю, що ти маєш до мене хоч якісь почуття. Злість — це однозначно більше, ніж нічого.

— Ідіот.

— Навіжена.

— Бісиш.

— Навзаєм.

— Постійно все псуєш.

— А ти постійно або тиснеш на капці, або поспішаєш вигнати.

— І що?

— І те.

— Аргументище.

— Я нічого не доводжу. Тому не аргумент, а просто факт.

— Бісиш.

— Повторюєшся.

— Я б тобі це щодня повторювала.

— Я не проти.

— Що?

— Люблю тебе.

— І я тебе, — прикрила рот долонею — цього вона явно не планувала говорити…

Єва відчула, як всі її органи синхронно зробили сальто. Спробувала підвестися, аби натиснути на капці, але Женя спіймав дівчину за зап’ястя на пів шляху і притиснув їх до стіни по обидва боки від її голови. Зі словами «ти сама попросила» накрив Євині вуста своїми. Вона, помітивши вогонь в його очах, подумала, що гаплик зараз її губам, але вже за мить він відсторонився.

І як це розуміти?! Дівчина відчула себе обманутою. Зараз мав бути пристрасний поцілунок. Хіба ні?!

Єва відчувала його подих на своїй щоці, а на зап’ястях — дотик рук, який поступово припинив бути грубим, бачила злегка затуманений погляд горіхових очей. Він вже не тримав її силою, вона не рухалася з власної волі, але вдавала, ніби не має вибору.

— Чому? — розчаровано видихнула в його губи.

— Бо ти хитрюга, яка хоче скинути всю відповідальність на мене. Готовий поклястися, що ти вже за мить сказала б, що я не лишив тобі інших варіантів, а ти нічого такого не хотіла насправді. А якщо не я, то ситуація. Та хоч сам диявол, але не твоє власне бажання.

— Але це і був твій порив, через який ми ледь руки й ноги не попереламували.

Женя шляхом тотального зусилля змусив себе зупинитися, коли Єва опинилася так близько. Здавалося, що почав шкодувати про це швидше, ніж зробив. Однак, коли почув останні слова дівчини, зрозумів, на скільки правильне рішення прийняв. 

— А я передумав. Хочеш цілуватися? Тоді визнай це бажання. Не буду цілувати за двох тільки для того, аби лишити тобі можливість вдавати, що ти не при справах.

Женя нарешті відпустив її руки й вийшов з квартири.

— Не дуже й хотілося! Козел!!! — вдарила ногою по дверях, але одразу пошкодувала про це, коли завила від болю.

— Мме-е-е… — почулося у відповідь.

— Іди пасися!!!

— Мме-е-е! Мме-е-е-е!!!

Єва з такою люттю зачинила всі замки, що аж ніготь підірвала.

«Реально вірить у те, що я за ним бігатиму? — думала дівчина, коли прямувала до кімнати, злегка шкутильгаючи. — Та він щойно втратив один на мільярд шанс поцілувати мене. Наступний випаде лише через кілька життів!».

Частина чотирнадцята. Снайпер в рожевих капцях. Епілог

Частина з гумористичної повісті ``Вояж перед весіллям``. Шукайте інші розділи у збірці з відповідною назвою.     

07.08.2025

Читати 0