Чернетка від 12 2025

                                  Кімоно і я, або  мокра сіль, котра не висипається

         Я, Аяка (барвиста квітка) –  українка з азійським корінням. Моє коріння п’є воду з найпротяжнішої ріки Японії – Сінано. Мій жіночий стан – граційний і пружний, немов гілля верби над українським ставом. Мій цвіт душі подібний квітам сакури – ніжно-рожевий, об’ємно-пухкий, немов одяг гейші з безліччю  пуп’янків-подушечок. Азійська таємничість  пробуджує  бажання пізнати та звідати магічну звабу мого єства.                                                                           Повернулася з роботи, немов борчиня СУМО в змаганнях з єдиноборства, де борці виявляють сильнішого за круглим столом. Скидаю з себе обтислий діловий костюм й вдягаю  зручне домашнє кімоно аби зняти напругу після войовничих сутичок на професійному рингу. Без жіночої  тендітності наливаю з пляшки міцний напій й жадібно п’ю. Розпрямляю свої пелюстки прим’ятого цвітіння  від ударів  вагомо-впливових конкурентів. Вдягаю ніжно-вільну  домашню одіж. Прямую до кухні в  чорно-червоних  кольорах. Червоний і чорний – це кольори моєї сили і любові. Тримаю пляшку з прозорою речовиною – саке як живильну  рідину. Настоянка з  води, рису та пліснявого гриба кодзи створюють бродіння вина й пива в моєму шлунку.  Насолоджуюся тонким і одночасно складним смаком напою. Їм свої улюблені пироги з сиром, які придбала по дорозі до дому у маркеті «Галя балувана». Після виснажливого дня не хотілось витрачати час на замовлення з ресторану  азійської  кухні та довге очікування кур’єра. Досить на сьогодні! Всі мої емоції змились потужним струменем води й впали в русла річок, що прямують до центрального острова Хонсю. Вмикаю  на телефоні мелодію та вмощуюся в ліжко під теплою ковдрою й продовжую тлумувати  й квапливо спустошую пляшку. Направду, я не часто дозволяю собі  таку розпусту, як їду  на  простирадлах, але сьогодні був один із важких днів. Висунута мною концепція  – «формування  сталої культури людини» – перемогла при обговорені  й  отримала  підтримку замовників-товстосумів.                                                        Японська народна  пісня «Наша вишня цвіте» українською мовою, ненароком обрана мною для тла атмосфери, огорнула мене ніжністю й рідним теплом. 17-ти відсоткова міцність  напою, пироги з сиром приймалися мною як земля вбирає вологу дощу після тривалої посухи. Повіки склеювались у хмільному цілунку. Театральна завіса повільно піднімається й запрошує до дійства.                                                                                                      Сниться  мені, що я молода дівчина 14-ти років.  На уродини мого життя мені подарували розкішне кімоно для занять у школі гейш.

–        Хто така гейша? Що за школа? – запитувала я рідних.

–        Це навчання  танцю, вокалу, граційності рухів й витонченості у манерах  – школа спокусливого артистизму! – тлумачить мені бабуся.

–        Я не хочу до школи! Я й так розумна до біса! Самі ж казали мені, що вчуся усе своє  життя! – наполегливо доводила я.

–        Саме тому, що ти розумна варто навчитись приборкувати ще й  потоки любові, величини бажань, стихії пристрастей.

–        Краще я подамся в СУМО – боротьба, бізнес –  моя стихія, – майже плакала я.

–        Гріх не користатися своїм розумом та красою, – доводив мені тихий жіночий голос.

В моєму серці у сонному місті неслася музика, немов перед грішне ридання.

–        Гейша, дитино, це тобі не куртизанка чи дружина – це привілей артистичної зваби й краси, – доносив сон глибинні слова.

–        Не хочу кімоно, не хочу до школи, – лилися мої ріки сліз.

–        Я тебе поб’ю так  сильно, аби тебе доля не побила більше, – мовив старечий жіночий голос.

         Болю боюся над усе. Видно я все ж  вступила до школи. Бачу себе уві сні на заняттях  гейш й відчуваю пекучу біль від  побоїв палицями по всьому тілу. Покірно схиляю голову та погляд перед сольним виступом перед величезною публікою. Граційно виходжу на сцену на височенних платформах з перетинкою між двома пальцями ніг. На мені розкішне кімоно рожевого кольору з багровими подушечками спереду  і позаду. Мої, не прийнятні для гейш великі груди, перетнуті поясами, не дають дихати на повну. Рухи рук граційні у кожному поруху пальців. Вигини стану звабливі  й гнучкі. Вії дістають висоту небес. Дрібочу маленькими кроками перед публікою й отримую велику радість від свого танцю. Волосся втратило цнотливу слухняність й розсипалося по плечах. Шарпонув  рвучкий  вітер й зірвав із мене подушки, а далі й кімоно. Кімоно розкрило свою душу, кружляє  в повітрі, розводить  широкі рукава, виграє хвилями  ковзкої тканини й  прямує в натовп спостерігачів, несучи в тканині пахощі жіночої плоті. На мою мереживну білизну налетів опалий цвіт сакур. Впав рясний дощ й  приліпив залишки одягу до мого блідого стану. Величезні  дівочі груди ведуть рухливий український танок й викидають мене із спільноти гейш, бо гейші не є володарками розкішних округлих форм.

–        Певно, запізно пішла до цієї школи. Аби відправили з років шести – перси б не виросли до такої  міри. Їх перев’язують до болю дівчатам з малолітства, дотримуючись еталонів усталеної краси гейш.

     Слизька мокра сцена, усипана  грудочками білої солі та  рожевого цвіту додає магічної краси рухливій пластичності. Грудочки боляче ятрять моє розпечене тіло. Попри те, чуттєвість ліній жіночого тіла  доводить публіку до вищої міри людського задоволення. Атмосфера божественності просотується в повітря. Присутні відчули вологе дихання  любові. Боги схилили свої розумні голови, прикриваючи  руками сороміцьке буяння. Богині люто шматують мене поглядами до болю. Люд, що прибув на свято з нагоди цвітіння сакур – шаленіє від задоволень  та звабливої грації. Сіль в’їдається мені в тіло. Очі наливаються сльозами, що стікають по вибіленому обличчі. Овації й  звуки  шалених вигуків  звільняють мене від хмільного сну. Будильник спрацював  о 6.00  й повернув мене до реальності. Прокинулась вся в крихтах  пирогів із сиром із подушками попід боками. Вся змокла від яскравих марень уві сні.

–        Привіт, гейшо! – муркнула до себе українською.

Нерозбірливі відчуття  не відпускають моє тіло і розум. Подріботіла до кухні, несучи розправлені плечі – наслідки навчання  у школі гейш. Мої рухи продовжували свій граційний лет. Сон ще тримає лещатами й не поспішає відпускати на ранкову пробіжку.

–        Треба розпочинати з шести. Гарний старт до всього нового, –  вдягаючи кімоно, думала я, – груди рвалися на волю, відштовхуючи  лагідний шовк, – не бути тобі гейшою, а бути тобі українкою «кров з молоком»!

Мокро-солена після сну відчула, що знову не виспалася. На подив заварила  не каву, а чай й  пірнула в свої роздуми.

–        Завтра мій день народження, пригадалось мені.

–        Треба придбати собі нове вбрання –  кімоно. Певно тоді знайду  того, кому подарую свою  пристрасть та любов.

 Робота  повертала  мене до реальності, а розбурхана уява перед Днем Святого Валентина, що співпадав з  днем  мого  народження кликала до «Школи гейш».

#LoveStory2025