Чому диктатура - це самотність?

 У кабінеті Адріана завжди панувала стерильна, майже лікарняна тиша, яку порушувало лише ледь чутне гудіння системи кондиціонування. Сонце за вікном здавалося тьмяним, бо його фільтрувало тришарове куленепробивне скло, тоноване так, щоб світ навколо виглядав попелястим і передбачуваним. Верховний Провідник сидів за масивним мармуровим столом, перед яким стояла чашка чаю, до якої він не торкався вже двадцять хвилин. Він чекав, поки капітан безпеки, молодий чоловік зі скляним поглядом, відіп’є перший ковток і витримає паузу, звіряючись із секундоміром.

 Бути диктатором означало забути смак справжнього життя і замінити його математично вивіреним страхом. Адріан пам’ятав часи, коли він був звичайною людиною: міг зайти в гамірну кав`ярню, посваритися з баристою через пересмажені зерна і просто піти геть, розчинившись у натовпі. Тепер будь-яка його випадкова фраза ставала законом, а бариста, який би помилився з температурою води, миттєво зникла б зі списків живих за «замах на державну стабільність». Він більше не знав, чи смачний цей чай; він знав лише те, що він не отруйний. Він не знав, чи щира посмішка його дружини під час вечірнього прийому, чи це лише результат роботи протокольної служби та страху перед камерами, що ховалися за ліпниною.

 На щоденних нарадах Адріан бачив лише потилиці та опущені очі. Коли він озвучував абсурдні ідеї, міністри вибухали аплодисментами, змагаючись, хто з них виглядає більш захопленим. Ця тиша замість правди була найгіршою формою самотності. Він став в’язнем власної величі, людиною, яка не чує критики і тому неминуче втрачає зв`язок з реальністю, як космонавт із перерізаним тросом. Навіть у власній спальні він чув шепіт змов у вентиляційних шахтах і підозрював кожного: садівника — за надто міцно стиснутий секатор, старого друга — за надто довгу паузу в розмові.

 Одного вечора він підійшов до вікна і, вимкнувши сигналізацію, на мить відчинив кватирку. Знизу, з площі, долинав далекий сміх і звуки пісні, яку він особисто заборонив рік тому. Ті люди внизу були бідними, вони боялися його поліції, але вони були разом. Вони могли довіряти одне одному, сміятися без дозволу і плакати без звіту. Адріан зачинив вікно і повернувся до свого золотого крісла. На столі чекала холодна, перевірена на отруту вечеря, що на смак нагадувала попіл. Він зрозумів, що побудував навколо себе ідеальну державу, в якій є лише один справжній в’язень — він сам. Кожне його слово було наказом, але він віддав би всі свої пам’ятники за можливість просто почути від когось чесне «ні».