Чотирилапа захисниця

Я схиляюся над маленьким клубочком, цілую пухнасту змучену мордочку. З моїх очей скочуються сльози, що змочують сірі шерстинки. Мурка вже не має сил мурчати. Ще вчора намагалася, а сьогодні вже й спроби полишила. Сумно. Так хотілося б почути це неповторне муркотіння востаннє… Так лише моя кішечка вміє! Однак, я згадую моторошне харчання з присвистом, яке вилітало з Мурчиного горла ще вчора, і починаю розуміти, що не витримаю, якщо знов почую його.

Наша з Муркою дружба почалася з… великої ненависті.

В той день, тринадцять років тому, я із завмиранням серця розв’язувала червоний бантик на невеличкій картонній коробочці з купою маленьких дірочок. В середині хтось копошився. Мені не терпілося побачити мого песика. З висоти своїх шести років я й думки допустити не могла, що там може виявитися НЕ цуценя, опісля моїх розмов протягом останнього року про те, як сильно я хочу собаку.

Та ось я заглянула в середину коробочки, а на мене звідти витріщилися два величезних зелених котячих ока.

– А це що таке?! – скрикнула я.

– Тобі подобається? – всміхнулася мама, погладжуючи мене по голові. Певно, їй здалося, що я так реагую від захвату.

Я глянула на сірий вилупкуватий клубок шерсті, що вже вибрався з коробки й ганявся за фантиком, який знайшов десь під диваном, а потім на маму, знову на клубок – і на маму:– А де собачка? – по щоках покотилися сльози.

– Доню, ну не можемо ми собі собаку завести. Ти ж знаєш, у тата алергія.

– А  я хотіла цуценя!

Я побігла у свою кімнату, жодного разу не оглянувшись на кошеня. В той день я сильно розсердилася на нього. Знаєте, так само як на людину, яка приходить до тебе замість того, кого ти дуже чекав. Хоча це скоріше злість на ситуацію, що склалася, однак, якісь дивні механізми спрацьовують в такі моменти, змушуючи тебе спрямовувати свої негативні емоції на не винну по суті людину.

До слова, в тата й справді алергія на собак. Як тільки поруч з’являється дехто, хто може гавкати, він одразу заходжується активно чхати. Та тоді мені здавалося, що в цьому немає нічого страшного. Я щиро не розуміла, чому батьки зробили з цього таку велику трагедію. Ну чхатиме іноді, але хіба це так страшно? Нічого ж не болітиме, не буде погано… – отак я тоді думала.

Отож, як ви розумієте, маленька розбещена Оля тоді вважала себе зрадженою і смертельно ображеною власними батьками, а розплачуватися за це довелося Мурці. Хоча, тоді вона була для мене лише вилупкуватим клубком шерсті.

– А як ти назвала кошеня? – запитав у мене тато ввечері того ж дня.

– Ніяк.

– Тобто? Не можеш обрати?

– Я не думала навіть, – зеленооке нещастя припхалося до мене на диван і почало мурчати, намагаючись підлеститися, ніби відчувало, що я незлюбила його.

– Наша Оля трішки спантеличена, – озвалася мама. – Вона ж цуценя хотіла.

– О, вибач, аби я міг якось вилікувати свою алергію… – тато на стільки мене любив, що цілком навіть міг зважитися щодня мучитися, аби лише я не засмучувалася. Тому я подумала, що якщо я покажу йому, як сильно розчарована, то неодмінно отримаю своє.

 Кошеня тим часом все настирливіше лізло до мене.

 – Оце мурчить! – підмітила мама. – Зроду не чула, аби це так голосно робили навіть вже дорослі коти.

 – Хм, то може подумаємо над іменем разом? – запропонував тато.

 – Та хай Мурчиком буде, – випалила я, зрозумівши, що не хочу розгортати ці сімейні дебати.

 – Та ж це дівчинка!

 – А, ну тоді Мурка, – мовила я байдуже і вже втретє відкинула від себе кошеня.

З наступного дня я розпочала свою місію під назвою «Змусь тата передумати й купити цуценя». Я вперто ігнорувала спроби кошеняти подружитися зі мною, не розуміючи, чому вона так вперто намагається підлеститися до мене, дівчинки, яка її ненавидить. Від бабусі я часто чула, що коти відчувають, як до них людина ставиться, тому така поведінка Мурки утвердила мене в думці, що вона мало того, що НЕ цуценя, так ще і якась недоумкувата.

Я грубо відштовхувала кошеня, коли воно приходило до мене, ніколи не годувала його, але одразу бігла жалітися батькам, якщо помічала, що Мурка робить якусь шкоду. Насправді шкодила вона дуже рідко, тому я частенько підставляла її: зіштовхувала зі столу склянки з водою, перевертала вазони з квітами, скидала ложки та виделки зі столу, а потім притягувала кошеня на «місце злочину» і швиденько кликала маму або тата. Пам’ятаю, якось навіть раз подерла шпалери одразу в кількох місцях, стараючись зімітувати котячі кігті.

Якщо чесно, я й досі не знаю, чи здогадувалися батьки, що всі ці пакості робила я, а запитати якось завжди було соромно. Втім, про один випадок вони таки прознали.

Одного разу мама помітила, як я підливала воду в татів черевик, аби потім збрехати, що то Мурка знову сплутала його з лотком. Їй знадобилося всього кілька секунд, аби зрозуміти, що і нащо я роблю. Я присоромлено опустила голову в німому очікуванні.

– Олю… – лише й встигла сказати мама, як незрозуміло звідки вибігла Мурка і кинулася на її ногу, кусаючи й дряпаючи.

Ми обидві спантеличено дивилися то на кошеня, то одна на одну. Тим часом Мурка відпустила мамину ногу і перейшла на мій бік і всілася поруч.

– Отож, Олю, може поясниш мені… – оговталася нарешті мама. Та їй знову не вдалося договорити фразу до кінця – кошеня все наїжачилося, зайняло погрозливу позицію і зашипіло. Вперше за своє недовге життя.

Словом, того дня мамі не вдалося насварити мене як слід, однак, вона таки заборонила мені виходити з дому найближчі два тижні. То був самий початок літа, тому для мене, активної дитини, яка цілими днями пропадала з друзями на вулиці, це було не просто покарання, а справжнісінька катастрофа!

Відтоді Мурка внадилася постійно отак мене захищати, коли батьки сварили мене за щось. Вона була дуже домашньою, не відходила від двору вдень, а на ніч завжди лишалася в будинку, тому подібні моменти вона пропускала не часто.

Я вже не відчувала до неї ненависті. Ба, більше! Мені було соромно за своє негативне і зовсім не заслужене ставлення до Мурки. Однак, я була впертою і не могла визнати свою помилку, тому продовжила поводитися з кошеням підкреслено холодно. До того ж я все ще хотіла своє цуценя.

Настала зима. Мурка виросла і стала молодою кішечкою з проникливими зеленими очима. Я вже давно полишила всі спроби добитися того, щоб батьки подарували мені собаку і більше не намагалася якось напакостити Мурці. Та не зважаючи на це, я не підпускала її до себе, бо це б означало остаточно визнати свою помилку, а це занадто суперечило моїй впертості. Сама Мурка також припинила намагатися підлеститися до мене. Вона постійно була поруч, але на відстані, чим дивувала і мене, і батьків.

Лютий приніс в наше містечко епідемію грипу. Я, як і багато інших, захворіла, і мене поклали до лікарні. Коли тато провідував мене, то розповідав, що Мурка цілими днями й ночами нявчить і поривається втекти. Не зрозуміло як, але схоже вона відчувала, що мені погано. Адже, коли я ходила до школи, кішка абсолютно спокійно чекала мене вдома.

Через пару днів, коли мені стало на стільки погано, що я припинила усвідомлювати, де я і що зі мною відбувається, Мурка втекла з дому. Мама з татом по черзі просиджували цілі години в лікарні, тому для її пошуків у них не лишалося ні часу, ні сил.

Та вже на наступний день Мурка сама знайшла нас. Точніше, мене. Я вже пізніше дізналася від батьків, що медсестри по меншій мірі п’ять разів викидали кішку з лікарні, перш ніж мама не помітила її та не вимолила, щоб вони дозволили забрати Мурку до мене в палату хоча б на пів години.

Щойно кішка побачила мене, то одразу заскочила на ліжко, скрутилася клубочком поруч і замурчала так голосно, як ніколи. Я не мала сил якось реагувати, тому просто мовчки слухала її муркотіння, аж поки не заснула.

Прокинулася я вже на наступний день і з подивом підмітила дві речі: по-перше, мені стало краще, по-друге, Мурка і досі була поруч. Я все ще була слабкою, в мене ломило все тіло, а цей теплий клубочок шерсті, який заходився Мурчати щоразу, коли я поверталася бодай на міліметр, діяв заспокійливо.

Минуло кілька днів, перш ніж я почала активно одужувати. Виявилося, що лікарі ніяк не могли збити мені температуру і вже готувалися до найгіршого. Однак, коли прийшла Мурка, жар почав спадати, тому вони, не припиняючи дивуватися,  дозволили кішці лишитися. Виходило, що це саме вона мене лікувала увесь цей час, майже відмовившись від їжі, бо не хотіла відходити від своєї «пацієнтки».

За два тижні мене виписали. Мені не терпілося побачити мою Мурку. Ясна річ, що коли мені покращало, лікарі сказали забрати кішку додому. Однак, за дні, проведені в лікарні, я вирішила для себе, що маю віддячити моїй рятівниці й загладити свою провину перед нею за всі пакості та байдужість.

Та вдома на мене чекала кепська звістка – кішка зникла. Батьки намагалися її знайти, навіть розвісили скрізь оголошення, але все було на марне. Я, ігноруючи заборону батьків, вдяглася і пішла її шукати. Я близько години пролазила в місцевих околицях, перш ніж наткнулася на якийсь ржавий шмат заліза, зігнутого під прямим кутом. З-під нього стирчав кінчик доволі знайомого хвоста. Я витягла Мурку, розстібнула своє пальто й пригорнула її до себе.

Батьки звісно сильно мене насварили, однак також дуже зраділи тому, що я змогла знайти Мурку. Вони не стали гаяти часу й одразу поїхали з нею до ветеринара. Той навиписував купу всяких ліків, сказавши, що вона захворіла, бо довго була на холоді. Однак, я в це не повірила, бо знала, що вона захворіла через мене. Я старанно виходжувала мою рятівницю і вже за кілька днів вона знову змогла тішити мене своїм муркотінням.

Відтоді ми з Муркою були нерозлучними. Вона спала в моєму ліжку, проводжала мене до школи, а потім зустрічала з неї. Кішка ставала на мій захист, коли батьки починали мене сварити, навіть якщо я справді завинила, і міцно-міцно притискалася та мурчала особливо голосно, коли я сумувала.

Мурка «перевіряла» всіх, з ким я спілкувалася, і схвалювала їх, або ні. Коли людина їй подобалася, вона влягалася поруч, поки ми займалися своїми справами, а коли ні, то вона починала шипіти й нападати. Не знаю, як їй це вдавалося, але вона жодного разу не помилилася. Рано чи пізно завжди виявлялося, що людина, яка не сподобалася Мурці й справді нехороша.

Так само я не знаю й того, чому вона обрала мене. Але це так. Мурка могла зблизитися з мамою або татом, які обоє любили котів, та ця кішка вирішила завоювати маленьку вперту дівчинку, яка хотіла мати собаку, яка протягом тривалого часу ображала її та підставляла. Вона стала не просто моєю улюбленицею, а вірною захисницею, яка навчила мене справжній любові й відданості, зробила кращою.

Певно кожній безтолковій людині призначена її кішка-захисниця.

Я дивлюся на маленький горбочок землі. Сьогодні пішла з життя моя Мурка. Я вже виплакала всі сльози. Здається, ніби тут, біля котячої могилки, лише моє тіло, а свідомість витає десь дуже далеко, там, куди відійшла моя улюблениця… І мені геть не хочеться вертатися.

Однак, ось я відчуваю, що до моєї ноги торкається пухнаста мордочка, яка й повертає мене в реальність. Зося, Мурчина донечка. Моя захисниця встигла востаннє попіклуватися про мене, перш ніж відійшла.

Всіх кошенят, яких вона приводила, ми з батьками завжди роздавали в добрі руки. Деяких забирали місцеві, а деяких – люди з сусідніх міст і сіл. В останньому виводку Мурки було троє кошенят. Точніше, ми так думали. Та щойно знайшлася сім’я для останнього, як Мурка привела Зосю. Було вирішено лишити кошеня, коли вона вже так старанно його ховала.               

З того дня минуло пів року.

Я підхоплюю на руки Зосю і йду додому. Вона починає мурчати. Не так голосно, як це робила Мурка, однак… я відчуваю, що готова жити далі… Якщо Мурка вирішила передати мене в надійні лапки Зосі, то хто я така, щоб заперечувати?..