День кришталевої певності

Світло приходить не ззовні, а зсередини, наповнюючи те затишне, крихітне місце під шовком, де я очікую цілий рік; я відчуваю той самий, нетерплячий дотик пальців, що шукають мене щороку, і розумію, що нарешті цей, єдиний у річному вимірі, довгоочікуваний момент настав, адже час вийти з темної, картонної темниці, чиї стіни тримали на собі запах старої вати і спогади про минулі, такі ж швидкоплинні, свята.

Моє тихе, скляне серце радіє від того, що знову можу бачити цей дім, і ця радість є найчистішою, бо дозволяє піднятися з темряви на найвищу точку, звідки відкривається абсолютна картина їхнього щоденного, героїчного життя, яке триває попри зовнішній, незмінний тиск. Я знаю, що моя функція — не просто тримати верхівку, а наглядати за теплим, непохитним вогнем у цій кімнаті, нагадуючи про необхідність віри у час, коли за вікном царює чорнильна, груднева ніч.

Мене підіймають високо, і зараз я бачу все, що ховається у цій спокійній, бетонній фортеці: бачу м`яке світло гірлянд, що готуються прорізати наступну чорну годину, бачу фігури людей, що рухаються зі світлою надією, і бачу навіть невелику, але вперту зграю галок на деревах, які, як і я, витримують тиск і чекають свого власного, ранкового світла.

І хоча знаю, що моє призначення закінчиться так само швидко, як і почалося, я можу передати їм тиху, кришталеву впевненість, що світло завжди повертається туди, де його вміють зберігати — навіть якщо для цього потрібно цілий рік чекати у повній, непорушній темряві. Моя місія на цей грудень розпочата.