День сутінків

Я розплющую очі, але світло не приходить. Глуха, важка темрява залишається в кімнаті, вона є чорнильним оксамитом, що поглинає звук. Навіть стіни здаються важчими, віддаючи останній холод ночі. Я роблю повільний рух і відчуваю, як тиша наповнює простір, ніби густа рідина.

Я підіймаюся і роблю кілька кроків. Всередині мого бетонного, надійного короба зберігається тепле, затишне повітря. Я стою біля вікна. Я відчуваю, як холодна, металева прохолода випромінюється від скла, просочуючись у простір кімнати. Це нагадує про перший день місяця, про тиск зовнішньої темряви, що впирається у цю скляну межу.

По вулиці пропливають поодинокі машини, їхні фари прорізають темряву жовтогарячими, впертими смугами. У вікнах сусідніх багатоповерхівок спалахують перші сигнальні вогні — це прокидаються «ранкові пташки», що збираються на роботу. Люди на вулиці рухаються мовчки, мов привиди у світлі ліхтарів, які ще не вимкнулись і залишаються одинокими свідками цього сповільненого світу.

Видно лише найближчі будинки. Дальні, що ховаються далі від спального району, вкриває щільний, вогкий туман та непроглядна темрява. Це є тиша спального району, вона густа і нерухома. Але навіть сюди доноситься слабкий, ритмічний шум великих доріг і вогкий аромат річки Південний Буг, що ще не замерзла.

Ця зима ігнорує свій розклад. Вона не поспішає бути схожою на зиму. Сніг з морозом не ставлять у розклад наше місто. Дощ, болото і сіре небо — ось що панує на вулицях. Сьогодні є Перше грудня, день сутінків.

Я дихаю глибоко і відчуваю, що цей грудень — це час творення, а не хаосу. Я згадую про гірлянди на центральній вулиці, про теплі аромати і очікування Миколая.

І тоді я бачу їх. На гілках старих дерев збирається зграя галок. Вони постійно рухаються, стрибають, граються у складній, чорній геометрії гілок. Їхня енергія протистоїть цій ранковій темряві. Саме ці маленькі спалахи життя врівноважують складність мого часу. Я роблю крок у кімнату. Цей день починається. Я готова його створювати.