День водної тиші

Я роблю крок, і відчуваю вогкість тротуару. Нога вловлює під товстою, рифленою підошвою нерівності ґрунту, що заховані під рідкою, темною масою. Місто повне дзеркал — калюж, які відображають сіре небо і розмите світло ліхтарів. Ця волога реальність доводить мене до спогаду. Це не сьогоднішній сніг, бо його немає. Це відбиток усіх минулих зим.

Я пригадую той жахливий, грудневий порив природи, коли наша дорога ставала полігоном. Тоді погано почищений сніг був не просто брудом. Він лежав, як застигла, багатошарова трагедія. Верхній, сухий шар, що тримався на дахах, нагадував тонку порцеляну, таку ж крихку і холодну.

Але на пішохідних доріжках він перетворювався на камінь — вивітрений базальт, просочений нафтовим осадом. Ця маса мала тяжкість свинцю, а структуру — старої, спресованої мішковини, яка змішалася з піском. Там, де його намагалися згорнути, він утворював вали, що виглядали, як купи темного, неякісного графіту, які розповзалися на сонці в рідкий бетон. Лід, що залишався в тіні, був каламутним кришталем, у який вмерзли шматочки вивітреної глини та гнилого листя.

Цей спогад ріже чіткіше, ніж нинішній дощ. Він говорить мені, що маю бути готовою до найгіршого і навчитися рухатися по будь-якій руйнівній поверхні твердо. 

Остаточно усвідомлюю: ця вогкість сьогодні — це лише прелюдія. Піднімаючи голову, стаю готова до зимових метафор.