Думки про “The Sopranos”

Я починав цей серіал тричі, але щоразу зупинявся на 2–3-й серії через американсько-італійський сленг і доволі складну «вуличну» англійську. Цього разу вирішив розібратися: переглянув різні ресурси, повиписував купу слів — і все пішло.

Спершу думав, що це просто мафіозна драма, хоча чув багато позитивних відгуків. Але виявилося, що за фасадом життя мафії прихована глибоко філософська суть — про людину, провину, ідентичність і страх смерті. А також про психологію та психіатрію. Shrink — улюблене словечко Тоні в цьому контексті. Я переклав би його як «мозкоправ». Ця тема й додає серіалу геніальності. Бос мафії, який ходить до психіатра, приймає антидепресанти й має панічні атаки. Це те, що руйнує кліше.

Я був вражений кількістю літературних і філософських відсилань: Камю, Сартр, Ніцше, Нозік, Голден, Пруст, Маккурт — і це лише ті, що я впіймав менш ніж за половину серіалу.

Екзистенціалізм. Гуманізм. Смерть Бога в Ніцше. І навіть поняття «соціального контракту» (від Гоббса й Руссо до Ролза), яке є одним із центральних для докторки Мелфі. А в одній із серій воно взагалі стає для неї серйозним викликом.

Сеанси Тоні Сопрано в неї — це фактично філософські діалоги, де злочинець намагається примирити тваринне й раціональне, владу і совість. Кожна деталь, що спливає в цих розмовах, перетворюється на мадленку Пруста — коли лише за запахом чи смаком уявляєш величезну послідовність подій із минулого.

Пам’ять — це кістяк цієї історії. Дуже по-прустівськи. Такі собі “Пошуки втраченого часу” Тоні Сопрано.

Ще на середині серіалу я почав думати про «Сто років самотності» Маркеса і весь час порівнював їх. А коли серіал закінчився, картинка склалася остаточно.

Що об’єднує ці два світи? Дві пронизливі родинні саги, що замикаються у власне кільце. Сім’ї, уражені хворобою самотності й депресії, що тягнеться крізь покоління. Імена, які повторюються. Трагізм, що переплітається з абсурдом. Реальність, що постійно проростає магією.

На початку «Сто років самотності» Ауреліано Буендіа згадує, як батько повів його подивитися на лід.

На початку «The Sopranos» Тоні показує дітям диких качок, які оселилися в його басейні.

Дві зовсім різні, але однаково химерні, абсурдні й майже містичні сцени.

І в обох фіналах — світ завмирає. Світ стирається. Два замкнені кола, які нарешті сходяться в одній точці небуття.

Серіал закінчується геніально просто й зрозуміло. Нічого складного.

Але це також сильна метафора. І, щоб розгорнути її, я вирішив уплести образ і світ Тоні Сопрано в останнє речення «Сто років самотності»:

Тим не менше, ще не завершивши останній діалог із психіатром, він збагнув, що вже ніколи не вийде зі створеного обставинами образу, адже, згідно з передвіщеннями, місто снів буде заметене вітром і викорінене з пам’яті людей у ту мить, коли Тоні Сопрано завершить розшифровувати себе, — і що все, що сталося в Нью-Джерсі, не повториться більше ніколи, тому що роди, приречені на сто років депресії, не мають на землі другого шансу.