Гніздо

Я приходжу сюди щодня. Хоча, я не впевнений, що коли-небудь йду звідси. 

Сідаю на порозі — там, де колись лишав сандалики. Дивлюсь на піч, що більше не гріє. На стіни, що більше не тримають. На обірваний шматочок свого малюнку. На ліжко, де спала мама, ще до того, як небо впало нам на голову.

Колись тут пахло хлібом. І вареним згущиком. Й татовими шкарпетками після чергування — і навіть це здавалося затишком. А тепер тут — мох та пил. І вітер. І німота фіранки, яку затисло у віконній рамі.

Двір вже поріс бур’янами. Тепер стало більше для схованок для гри в  піжмурки. Тільки більше немає з ким гратися. Отам під яблунею я впав і розбив коліно. А он-там за огорожкою палисаду мене хвалили за першу самостійну грядку під мамині квіти. Тут колись було життя. 

Птахи звили гніздо на нашій антені. З оптоволокна. Воно світиться на сонці — тонке, як волосинка. Пташки носять його з полів, де лишились кабелі, скалки,  броня і кістки. З нього плетуть життя. Навіть з уламків смерті. Іноді я дивлюсь, як птахи злітають, дзвінкі й легкі, як душі всіх, чиї тіла з’їла місцева трава. Злітають так, ніби все можна почати заново.

Мама казала, що все живе шукає шлях. Навіть трава пробивається крізь асфальт. Навіть тонка квітка росте на підвіконні, де її ніхто не сіяв. 

На нашому подвір’ї — хрести. Один з гілки, другий — з палиці. Третій — із татової ложки, яку я би хотів туди встромити сам. Але я перестав дихати першим. Навіть, не скрикнувши. 

Сусіди прикрили нас ковдрами. Мама пішла за обрій першою, за нею пішов і тато. А я залишився. Не знаю, чому. Може, щоби бачити, як птахи вертаються.

Я більше не плачу. Лише слухаю як вони співають. 

Слухаю, як б’ється серце дому — навіть без даху.

Природа не зупиняється. Вона росте крізь смерть. Вона вже проросла і крізь мене. 

А я все ще тут.

Щоб пам’ятати. 

І дочекатись.