Григір Тютюнник

«Література — це велика неправда про правду», — казав Григір Тютюнник. У літературі було все його життя, літературу він боготворив.

Один із найвидатніших письменників-шістдесятників. Тільки не потрібно його плутати з братом — Григорієм Тютюнником. Хоча Григорій був тією людиною, що значно вплинула на Григора. Саме завдяки брату він почав писати українською. Бо перший його твір «Сумерки» був написаний російською та опублікований у московському журналі, дуже престижному на той час.

Григір залишив малий літературний спадок, але кількість не має великої ваги. Кожне його оповідання, новела чи повість пронизані тонким психологізмом. Він був майстром деталі та короткої форми. Кожне слово підібране бездоганно. Він передавав через художній текст те, що не можна сказати іншими словами, через це його твори тяжко піддавати сухому аналізу та висмоктати з них якесь єдине до кінця сформоване значення.

«Вогник далеко в степу» — один із моїх найулюбленіших творів Григора Тютюнника. Невелика повість, в якій показане післявоєнне життя. Мовчання, безвихідь, бідність. Але між цим зароджується велика та недосяжна мрія. Четверо хлопців щодня ходять із села до училища в райцентр по 9 кілометрів в одну сторону, за будь-якої погоди. І от один із них по дорозі каже: «А мені сю ніч снилася Австралія! Наче йду я по Австралії, а кругом жовто-прежовто, і сонце пече…» Неймовірна деталь. Одна репліка героя відразу передає його внутрішній стан. Серед розбомблених хат, брудних ґрунтових доріг та тарілки водянистого супу з куском хліба на обід — з’являється Австралія. Як уособлення раю на землі.

Потім він цю австралійську жовтизну порівнює з абрикосовим садом, в який хлопці вирішують залізти, коли стемніє, і вкрасти трішки абрикосів. Вони лежать у проваллі, зовсім не вмілі грабіжники, розвели багаття та балачки, чекають, поки власник саду піде в хату, та говорять: «А ці абрикоси і всередині жовті, чи тільки зверху?» «Хтозна. Я тільки кісточку бачив: гостренька така з одного боку, а з другого тупіша…»Абрикоси тут являють собою частинку тієї мрії, частинку Австралії.Жовтий, багряний, помаранчевий — ці кольори нанизані на текст, як намистини на ниточку.Один із таких кольорів — це колір багаття, яке хлопці розводять по дорозі додому пізно ввечері, щоб уранці було видно той вогник в степу, коли йдуть в училище, «щоб не так моторошно і нудно було йти вранці чорним шляхом і степом».Також це колір кохання Павла та Мані, кохання мовчазного та незвичного, але теплого, як і той вогник.

Важлива тут і тема часу. Головний герой Павло (як і більшість людей) не мав годинника. Він плутався, блукав у часі. Марив та вертівся щоночі, буцімто пора вставати. Орієнтувався то по півнях, то за своїм якимось глибинним відчуттям буття та часу. За допомогою цього Тютюнник показує людей, які «втратили годинник» після тяжких років війни. І тут ідеться не тільки про годинник матеріальний, а про зв’язок людини з часом. Про людину в часі.

І наостанок покажу ще одну майстерну деталь, яка говорить сама за себе: «Кусали чорний, важкий, аж вогкий хліб з обранених рук (вони пахли старим, кислим пороховим димом од гільз) та посміхалися, що ложка в кожного теліпається у наморених пальцях — борщу до рота не донесеш». Тут і милозвучність, і алітерації, і влучні слова.

Григора Тютюнника цькували та критикували за не таких персонажів, неправильні сюжети та багато чого іншого. Але його публікували, ба навіть перекладали російською. Розуміли, що з’явився український письменник-геній, але боялися це сказати. Його найкращі твори, я думаю, так і зосталися ненаписаними.

Не витримавши такого натиску, в ніч із 5 на 6 березня 1980 року у віці 48 років Григір Тютюнник повісився. Та лишив записку: «Домучуйте когось іншого, а моє, що в мене є, спаліть».