Гріх

Кров розліталася салютом. Здається, ніби дитина чистить гранат крихітними пальчиками, і сік бризкає із тугих зерняток навсібіч. Неіржавною сталю ножа стикала тепла рідина. За вікном хмари перестали рухатись, дерева заклякли, а спів пташок урвався. Чутно лише останні ковтки повітря, які намагався зробити Женя Буряк, останній скрегіт в горлі, останні спроби вхопитись за життя. Він притулив руку до сонної артерії, чи що там в біса від неї залишилось, але скрізь пальці виривався скажений потік. Дамба не витримає. Андрій вдивлявся в кров друга, вдивлявся в кожну краплинку і бачив у кожній власне відображення. У вухах гупало, серце дерло огруддя, а легені стиснулись до розмірів засушеного яблука. Він стовбичив на місці та… 

“Насолоджувався?”

Хотілось допомогти другові, він навіть змоделював у голові, як біг по аптечку, що висіла над пралкою у ванній кімнаті, уявляв як намагається нашвидкуруч розгорнути її, бачив, як однією рукою з надією прикладає бинти, а іншою викликає швидку. Втім, він тупцював на місці, щось прицвяхувало його до кривавої, усвідомленої смерті, коли життя витікає, а вдіяти нічого не можна.

Женя завмер, а кран крові от-от і закрутиться — струшувались останні краплинки. Хлопець звалився з табуретки так і притримуючи долонею глибокий поріз на шиї. Його очі скляні та каламутні із полопаними судинками.

Андрій поглянув у них. У їхню свистячу, зівущу безодню, що відкривається після смерті, коли пелена душі злітає, оголюючи оболонку. У цій порожнечі можна втонути, вона чорна та вогка.

“Що мені тепер буде? Я ж не… не хотів, щоб аж так… Женя, повір. Звісно, я тебе недолюблював, але ж не до такого. Що мамі казати? А ментам?”.

Він помітив у кутку кімнати, як ґратчаста шпалера, на якій у шаховому порядку зображені маленькі букетики, трохи розбухла. Минулого літа він з мамою чотири дні клеїв вітальню, бо той, хто будував ці стіни або йолоп, або хворий на Паркінсона, або і те, і те. Женька приходив, щоб допомогти, вони сміялись, ділились таємницями та мріяли про освячене студентське життя, історії про яке передавались з покоління в покоління. Буцімто це остання приємна річ в житті, а далі лише робота, пиво з друзями в неділю, незадоволена дружина Таня та вредний син Ігор. 

Найбільше в’їлись в пам’ять не спроби нанести клей, коли драглиста, олов’яна речовина чвиркала куди завгодно лише не на рулон, а перерви між тим. Два спітнілих хлопці лежать на балконі та п’ють домашнє, холодне мохіто (чи то пак компот), розмови їхні сповнені щирістю та безтурботністю. Якось у Буряка трапився перший секс, тоді велике клеєння шпалер призупинилась і затягнулась ще на день.

 — Знаєш, Ан’рюх, вагіни такі дивні. Розрізані й вищипані, як курка, в порно взагалі не таке, чесне слово, — його голос закутаний у павутиння, наче долинає із запилюженого підвалу.

З тіла вийшло повітря. Андрієве серце стиснулось в спазмі, наче холодна рука мертвяка схопила невеличкий орган і почала крутити ним, як дешевим антистресом. Він очікував підхід блювоти. Хотів, щоб з нього вийшов сніданок, одначе нічого. Андрій запхав два пальці в горло, але тільки почав похрипувати. Воно заніміло, звапніло, вмерло не годне терпіти власника.

Кімнатою розлітався запах заліза і поту. Женька лежав скоцюрблений біля перекинутої табуретки. Праве коліно підігнуте, рука витягнута. Якби тут були американські копи, вони б миттю обвели його крейдою.

“Цікаво, коли мамі навернеться на голову ідея почати новий ремонт? Я б дуже хотів, мамуся, дуже хотів би ремонт зробити. Я тебе так люблю, і тата любив… Хочу на день народження купити п’ять чи десять книжок і читати тільки їх. А в університет я не хочу вступати, сидітиму вдома собі, що такого, буду вчитись писати… Якось воно ж буде, еге ж?”.

Андрій навіть не помітив, як жування кісточки переросло у вигризання шкіри. Через відчинені наскрізь двері балкона долинув спецсигнал швидкої допомоги. “Віу-Віу”. Хлопець здригнувся. Здригнувся від усвідомлення, що світ продовжує існувати. Він не зупинився і не зник. Пташки щебечуть, автівки виють, дерева шелестять. 

 Він перестав сприймати Буряка як того самого єдиного, непохитного друга, існування якого не обговорюється, з яким спільних селфі більше, аніж з батьками кілька місяців тому. Саме тоді відбилось бажання бачитись з ним, ба навіть просто говорити телефоном. Колись затишні рандеву перетворились на сповнені відразою хвилини та години, що тягнулись, як розплавлений сир. Вони знали один одного не гірше, аніж свої долоні, тож коли Женя подав документи на географічний факультет, Андрій не здивувався, власне, він навіть поставив пару сотень гривень на те, що друг пов’яже з географією життя на віки вічні. А коли Буряк ледь чи не освічувався в коханні першій-ліпшій дівці, на яку коли дивишся, уявляєш ту саму розрізану, обскубану вагіну, то Андрій навіть уваги не звернув, а тільки посміявся. Однак, коли Женя заявив, що хоче почати писати, себто навчитись письменництва, то це стало останньою краплею.

Андрій намагався ним стати вже от кілька років, ще коли шкрябав дешеві вірші для міських конкурсів або писав творчі завдання однокласникам. З років п’ятнадцяти він видавав непогані такі оповідання, а пізніше повісті. Мав кількасот найпалкіших шанувальників в соціальних мережах та напевне знав — єдине, що він вміє та хоче — писати. Інколи, засинаючи, приходили марення на межі свідомого і несвідомого, буцім коли вони “виростуть” (він дуже не любив цього слова), збиратимуться після роботи, Женька ясуватимете про географію і якісь там шари землі, а от Андрюха, про вистражданий і виплеканий рукопис, який взяло видавництво. Не обов’язково саме так, але щось подібне. Найголовніше, що він письменник. З великої букви та курсивом. Але Женя у певний час теж зацікавився утаємниченим гобі друга і наважився спробувати. Ясна річ, що читав він набагато менше, а писав й поготів гірше, але ж все попереду. Було попереду.

Андрій волочив ноги кімнатою там, де не набризкала кров друга, чи то пак мертвого друга. Під пальцями ноги хлюпнуло. Знову кров. Всюдисуща кров! Женя так і лежав, ніби лишень втомився і заснув, на його розкуйовджені каштанові кучері падали сонячні промінчики, які грались через вікно балкона. Андрієві очі зволожились. Раніше він ледь міг вичавити сльози, а тут йому хотілось ридма ридати. 

“Ну хто тобі винен? Я тебе не змушував лізти зі своїми порадами, для чого ти це робив? Займався б своєю геодезією і жив спокійно, а ми б дружили й все було б круто у житті. Друзі до смерті, пам’ятаєш? Ми так придумали в класі четвертому. Чому тобі так хотілось мені піднасрати? От на хрін, Женя, тобі здалось бути письменником? Га? Писав би потайки, для чого поділився? Напевно, замовляєш в пеклі чи де там ти за мене словечко, щоб я довше покупався в чані. Але ж ми друзі, блядь, до смерті”.

З лоба стікав піт, під ніс запхали розпечене залізо, а язик вкрився тріщинами як дно висохлого озера. У голові з’явились гумові хмари, які шурхотіли, м’ялись та змінювали форму. Андрій ледь не звалився на Женьку, проте встиг відійти й плюхнутись на крісло. Він притис вказівні та середні пальці рук до скронь, спершу повільно масажував колом, а коли скрізь гумові хмари пролізла розрізана шия Жені, з якої фонтаном хлюпала кров, руки мимоволі притисли череп, ніби підгнилий гарбуз.

У барі лежав батьків бурбон, чомусь про воду він не подумав. Майже повний і майже смачний бурбон, крапля якого давала йому в погані дні натхнення писати. У своїх сімнадцять, він сидів навпроти екрану з пустим документом, пив зі склянки золотисто-бурштиновий напій і відчував себе визнаним, досвідченим та непереможним. Лише на столі мала відблискувати друкарська машинка “Роял”, а не пластиковий ноутбук. 

Йому пригадався святковий похід у магазини перед днем народження батька, перед 39-річчям, той самий розквіт чоловічих сил, який так і залишились без смаку, так і не відчувся і ніколи не відчується. За три місяці після того він загинув на фронті, казали пізніше, із хоробрістю, як герой. Малий Андрійко тримав шорстку руку тата в алкогольній крамниці, коли продавець складав в пакет кілька пляшок вина для маминих подружок і горілку для друзів. Хлопчик тоді не розумів, чому тітки смакують ароматне вино, а дядьки хлебчуть пекучу на запах рідину, та і не сказати, що зараз розуміє. Власник крамнички, який пакував товар, паралельно пояснював різницю між бурбоном і скотчем, що в Андрійка слина заполонила весь рот і ось-ось би почала текти, як ті краплі крові з ножа. 

— Смак ванілі, м’яти й, уявіть собі, соковитих фруктів із коричневим цукром. Цей бурбон навіє вам легенький смак з гладкою, як шкіра молоденької красуні, текстурою, — мовив стариган з того самого підвалу, звідки лунав голос Жені.

Алкоголь справді дав більше глузду (так принаймні здавалось), тож думки поясніли. Андрій заповнив до половини склянку і вкинув у себе, а тоді ще раз, і ще раз.

“Ти зі своїм “хочу спробувать книгу написати, мо’ і вийде щось” мене дратував до безтями. Хай там який ти розумака, дружбане, але твій рівень це клятий географічний факультет із такими як і ти. Второпав? Я не хотів тобі нашкодити, щоби у моїй хворій башці не засіло. Це як лізти до голодного лева в клітку, сам спровокував. Спровокував лева… Ти ж знав, що це моя… мої мрії! Але наш любий Євгеній Буряк вирішив, що йому теж, курва, подобається читати, тьху, писати, подобається вся ця чухня письменницька. У сраку тебе, селюк грьобаний. Мені світить років з вісім і всі плани на кар’єру накрились мідним тазом”.

Пляшка спустіла швидше, аніж Андрій встиг би придумати вихід із ситуації. У дурманному тумані витали ідеї, як би то позбутись тіла, але навіщо? Бурбон розслабив, а мертвий Женька не заважатиме, принаймні не піде у дільницю із заявою, лишень накрити потім картатим покривалом, щоб мама не помітила та й все. А кров? Скаже, що кетчуп чи варення вилив. Що страшного він зробив? Вбив колишнього друга та й по тому. Навпаки, він позбавив його страждань, а то б коли написав якусь сраку-баньку, його б закидали свинячим лайном. 

“Я б закидав цього селюка свіженьким свинячим лайном. Раз-два — полетіли котлетки, два-раз, три-два”.

Андрій гиготів під ніс, заливаючи у себе залишки зі склянки, а потім і тих нещасних крапель з пляшки. Він валявся на кріслі, а голова відкинулась у бік, мов у мерця. 

“Чому ти вирішив, що твоє покликання це писати книжки? Тільки я, бля, можу бути письменником, бо це моя гімняна місія у цьому світі. Називай мене Месією, якщо хочеш, але ти не захочеш. То до якого плоту тут ти? Я ж знаю, ти хотів забрати у мене єдине, що я вмію, хотів вкрасти це в мене. Сучий крадій. Ти мені просто заздрив, як той щур недороблений, просто бажав всім своїм прогнилим серцем поцупити мою особистість. Ти конатимеш у геєні вогненній за це”.

Андрій підвівся, його захитало. На столі лежав ноутбук Жені. Він розгорнув «вордівський» документ і виділив весь текст, а тоді натиснув “Видалити”. На хвильку апарат підвис.

“Як на куцого щура, ти багато написав, признаю”.

Хлопець вийшов на балкон. На вулиці по-літньому вечоріло. У голові стріляв зірочками спирт, а очі бігали, наче мурахи. Зазвичай у цю пору він сідав писати, проте не сьогодні. З сьомого поверху виднівся дитячий майданчик, на якому місця бронювались за тиждень. Андрій вдихнув у повні груди свіже повітря та усміхнувся. Не все так погано, як здавалось. Лише не забути накрити покривалом Женю.

Людське тіло ніжне, воно, як сухий, хирний осінній листок, що лежить під деревом. Його обходять, аби не встати, аби не почути хрускоту, але рано чи пізно все ж під чиєюсь підошвою листочок розпадеться на дрібні дрізки. 

Андрій чув хрускіт власних ніг, коли спершу задів дашок балкона на четвертому  поверсі, а потім влетів на широчезний дашок десь ближче до землі. Він бачив, як таз неприродно вигнув штани, і в мить відчув, що коліна перетворились на швидкорозчинну дитячу кашку “Gerber”.

 — Синку, всі, хто хочуть вкоротити собі віку — дурні. Це найлегший спосіб втекти. От уяви, що я взяв кредит на велике-превелике “LEGO” і не зміг його виплатити, та й порізав собі вени й сконав. Для себе я знайшов вихід, а для вас? Кредит перейде вам, тож доведеться платити за дурнуватого татуся, який наклав в штани та вмер. Розумієш?

Андрій хотів швидкий і безболісний політ догори дриґом, який би витягнув його із гріхів цього світу.

“А… мама… мама. Мама що подумає?”.

Уже байдуже, що подумає. Спершу чоловік, а тепер син, жахливішої долі не придумаєш. Хлопець дивився в небо, в нескінченну блакить, в якій нічого не роїлось і не рухалось, навіть повітряного змія ніхто не запустив. Пусто.  

“Пусто…”.

 Йому здавалось, що руки це єдине, що бодай якось вціліло, решта тіла так чи інак розквасилась, вигнулась або тріснула. Шия теж не слухалась, заклякла в одному положенні. Хребет, — промайнула думка, мов струм. Він облизав всохлі губи та відчув кров, на цей раз вже свою кров. Досі Андрій думав, що вона на смак, ніби залізяку до рота пхають, та це не зовсім так, насправді смак крові — мускусний та солоний.

Люди не бігли на допомогу, ніхто не верещав від шоку, адже ніхто і не помітив. Він мав влетіти в асфальт, як твердий футбольний м’яч, який скинули друзям, себто з вибуховим звуком, а так, швидкість падіння збилась об перешкоду між четвертим і п’ятим поверхом, і коли Андрій приземлився на порослий мохом і закиданий недокурками дах під’їзду, то всі вже й забули про дивні звуки.

Він знав, що єдиним шансом на порятунок є матір, яка от-от мала б прийти з роботи, але організм думав інакше. Немає у нього і бодай десяти хвилин, біль так і не навалився всією вагою, шкіра похолола, а в голові крутилось приємне запаморочення. Андрій бачив вікна будинку, гладке небо, відчував пориви вітру, але під тонкою плівкою темноти, наче примружив очі. Він не хотів провалюватись в ту пругку безодню, принаймні не зараз. Кричав у себе, застрягши у власному тілі, як в цинковій труні, і молився, допоки повіки врешті не склепились.

Ейфорія. Легкість.

Тиша.