Груша

Хмари сьогодні були особливо вигадливими. Слоник тримає на хоботі невеличкий м’яч, а на ньому стоїть черепаха. Через декілька миттєвостей м’яч із черепахою стають схожими на капелюх на хоботі слона.

«Хмаробачення», — пробурмотіла я сама до себе, вклавши в це слово всі дитячі радощі та спогади.

Під тими хмарами росла височенна стара груша, яка, здавалося, підпирала небо. Грубий старий стовбур із величезними тріщинами та де-не-де залишками вапна після колись дбайливого фарбування, щоб уберегти дерево від комах. Зараз мурашки вже не мали жодних перешкод для того, щоб жити в тих тріщинах, які, наче зморшки, натякали на вік.

З кожним роком гілки втрачали силу, груш ставало все менше. Але я знала: там, високо-високо, точно є декілька. Мені не важливо було, скільки їх. Хоч би й одна — я б поділилася нею.

Біля дерева завжди стояла висока палиця. Нею дідусь збивав плоди, а я намагалася їх ловити, щоб вони не розбилися об землю.

Це була дика груша. Трохи терпка. Найсмачнішими були останні плоди на початку осені — вже прохолодні, але такі ж соковиті та липкі.

Плодів уже немає. Дерева також. Тільки місце, де досі пахне грушами.