Хмарочос

Було б нечесно назвати наші з Робінсонами стосунки дружніми. І хоча ми були сусідами — вони жили вулицею вище, наші діти ходили в один клас, чоловіки пригощали один одного якісним вином — я не могла до кінця їм довіряти. За весь час знайомства не було жодного приводу для образ з їхнього боку і, я сподіваюся, ми теж їм нічим не зашкодили. Та завжди присутні масні посмішки при зустрічах ставали високим парканом, що не дозволяв щирих розмов.

Наші сім`ї мали по одній дитині — в них дочка, у нас син — однакове матеріальне становище, однакові квартири. Зрештою, як усі. Адже ми досягли такого розвитку економіки й науки, що мали фактично все. Усе необхідне. Ми харчувались, ми жили, ми мали право виростити одну дитину. Ми добре знали, що сусіди поруч мають стільки ж кімнат і таку ж зарплатню, мрії та плани на літо, що й не виникало думки про це говорити. Зрештою, ми завжди мало говорили.

З Робінсонами ми вважались близькими приятелями. Та ніхто з нас не ділився спогадами, очікуваннями, переживаннями. Я не могла пригадати, яке хобі мають наші сусіди, я не знала їхніх смаків та преференцій. Ми стриглись з Елен в одній перукарні й носили однакові зачіски. Чоловіки вдягались у костюми одного фасону і, схоже, одного розміру. Єдиною особливістю були дещо жовті кінчики пальців у Елен та скарги її чоловіка на годинник, що відстає.

— Іржі, чому ми ніколи не ходимо до Робінсонів у гості?

Іржі відірвав погляд від книги, але на мене його не перевів.

— У цьому нема ніякої потреби, — відповів він, дивлячись поперед себе. — Хіба тобі бракує з ними спілкування?

Звісно, ні. Усі ці зустрічі у ліфтах чи переходах по дорозі на роботу, зідзвонювання по електронних нагадуваннях, навіть така розвага, як катання на довгих водних гірках, мали б наповнювати нас спілкуванням, соціалізувати. Але чомусь у душі від них ставало ще більш порожньо.

Наше місто було вибудовано у формі великого хмарочоса, де вулиці розміщувались поверхами одна над одною. Зрідка коли на одній вулиці жило більше двох сусідів. Вікон не було ніде, а в наших квартирах стояли сучасні екрани, де кожен вибирав собі пейзаж за смаком. Вважалось недоцільним залежати від пори дня, року та погоди. Перші роки життя у цьому місті ми регулярно перепрограмували вид з “вікон”, проте останні роки я навіть не протирала скла.

Десь далеко внизу був один-єдиний вихід з цього велетенського міста, але ним ніхто вже не користувався: сучасний розвиток позбавив нас потреби виходити назовні. Сади, парки і навіть кімнати з морем, що перманентно змінювали поверхи з переходами й чітко розміченими парковками — все було доступне у будь-яку пору року.

Машин ні в кого не було: ліфти пересували нас на десятки кілометрів. Парковки — рудимент колишнього життя — лишались пустими, розмітка подекуди стиралась, але ніхто не міг придумати, що робити з цим дивним критим простором. Дивним, адже це були єдині приміщення, через високі огорожі яких просочувалось сонце.

Нові покоління вибудували купу негативних прикмет про його світіння, але ми тишком від громадськості приходили сюди дивитись, як сонячні промені жовтими смугами прослизали у дім, гуляли його стінами, повільно ковзали шершавою підлогою. Мій дідусь навчив мене грати в театр тіней, що ми й тепер робили з Іржі та Ет’єном.

Ет’єн, наш син, увійшов до кімнати й прісно привітався. Сів, як завжди, за робочий стіл так близько від мене, що я чула його дихання. Вже справжній мужчина. Дорослий. Так схожий на батька. Просто його копія. Тільки лице дещо кругліше. І виглядають вони на один вік.

О, вже ці технології. Діти швидко ростуть. Батьки фактично не старіють.

Ет’єн помітив мій погляд, але ніяк не відреагував.

Скільки це вже років Елен? Що вони ховають за своєю напудреною неприязню? Може, щось із їх дочкою не так? Я давно не чула від неї нічого, крім:

— Доброго дня, пані Аті.

— Чим займаються Робінсони? — я знов звернулась до Іржі.

Він перевів погляд уперед:

— У них на поверсі звукозаписувальна студія.

— Ти чув щось із їхніх записів?

— Аті, ти знаєш, про це не прийнято говорити, — він кинув на мене погляд і знову заглибився в книгу.

— Тобі не здається, що дочка Елен виглядає старше за неї саму? — запитала я втретє.

Я помітила, як стиснулись скули Іржі, але він не відповів. Очі, хоч і дивились у книгу, не рухались уздовж рядків.

Врешті стало нестерпно жити в цій незрозумілості й порожнечі стосунків, і ми, невдало спробувавши напроситись у гості до Робінсонів, вирішили зробити це у будь-який спосіб. Хай і нелегально.

Вхід до помешкання Робінсонів лежав через сіру студію звукозапису — обтягнуті звуконепроникним губчастим матеріалом три стіни й стелю. Четвертої стіни не було. Будь-хто з вулиці міг безперешкодно ввійти в неї, хоч обладнання тут стояло найновіше й дороге.

Пульти, стійки, мікрофони, якісь чорні екрани й величезні котушки з дротами стояли неорганізовано для роботи й незручно для проходу.

— Ось є двері, — прошепотів у напівтемряві Іржі. — Я піду перший.

І провалився.

Ані звуку. Ані слова.

Серце шалено закалатало: вони захопили його!

Може, там таємна лабораторія, і вони живляться людьми, черпають їхню енергію, п’ють кров?

Я кинулась на пошуки інших дверей, швидко знайшла їх.

Низькі криві двері, вифарбувані блискучою бордовою фарбою — до комори чи підсобки. Заледве тримаються на петлях, де-не-де прихоплені скотчем.

У паніці стала дерти їх, віддираючи скотч, фарбу, ламаючи нігті.

Нарешті двері вивалились, і я, наче Аліса в світі чудес, ступила у простір сусідської квартири.

Там, у довгому вузькому коридорі, я побачила містера Робінсона — сивого старого чоловіка, що схилився з окуляром в оці над табуретом із розібраним наручним годинником.

Він підвів на мене погляд і саркастично усміхнувся.

Довкола нього лежали десятки однакових годинників.

Схоже, вони знали, що я прийду.

З великих вікон уже текла передсвітанкова сірість, проте під стелею жевріла жовта лампочка — одна єдина на все приміщення.

Гола. У патроні на чорному шнурку.

Огрядна, погано розчесана жінка стояла за містером Робінсоном і терла моркву.

Попередні скирти висихали довкола на столі, але вона не припиняла діла.

Я ледве встигла впізнати міс Робінсон у тому обличчі, що швидко відвернулось.

На плечі мені впали власні сиві коси, і я жахнулася, глянувши на свої старечі руки.

Яка ганьба.

Навіщо було це все ворушити?..

Чим заважали короткочасні зустрічі в ліфтах і переходах?

«Доброго дня, пані Аті…»

Тікати, тікати…

Мій дім такий же пустий і приречений.

Іржі, що десятками років читає одну книгу.

Ет’єн, що сидить за столом.

Що там роблю я?

Вискакую на підвіконня, хапаю ручку, намагаючись впустити світанкове повітря в цей дім, але…

Надто пізно пригадую, що вікна — це проекція на глухих цинкових пластинах.

Містер Робінсон звів на мене гіркий погляд — уже без посмішок, без сарказму, лише з прикрістю:

— Звідси немає виходу. Ми надто високо забрались.

Ні, має бути!

Вихід внизу. Ми вчили це на уроках історії.

Наші предки колись увійшли сюди — і ми всі будували це пекло.

Я кидаюсь повз двері у коридор.

Сходами збігаю до самого низу — жодних ліфтів, вони ошукують.

Ці сходи так схожі на сходи в моїй школі: бетонні, стерті, з бордовою фарбою на краях.

Нарешті — вестибюль.

Недолуге, псевдопатріотичне панно на стіні.

Порожня дошка для розкладу.

Ось вони.

Навстіж розкриті алюмінієві двері.

Я кидаюсь у них з єдиною думкою:

«Тільки не ще одна проекція…»

І…

Вибігаю на залите сонцем шкільне подвір`я, де ще не стерлась крейдова розмітка шикування класів на лінійку.

Батьки молодшокласників починають стягуватись під вхід.

Я вдягаю портфель на обидва плеча 

і йду додому.