Хроніки Бетонного Ранку, або «Шо, опять?»

5:06 ранку. Реальність увірвалася в сон не з запахом кави, а з вібрацією телефону, яка за інтенсивністю нагадувала передсмертні судоми епілептика. Телеграм-канали, ці вісники Апокаліпсису, наввипередки волали червоними літерами: «УВАГА! ПУСКИ! ЛЕТИТЬ ВСЕ, ЩО МОЖЕ! І ТЕ, ЩО НЕ МОЖЕ, ТЕЖ ЛЕТИТЬ!»

Одне око розплющилось, інше відмовилося брати участь у цьому балагані. Кацапи. Це така унікальна форма вуглецевого життя, яка замість еволюції обрала шлях деградації в бік дистанційного гівнометання. Вони думають, що, запускаючи свої бляшанки о п’ятій ранку, посіють паніку. Наївні діти тундри. Вони сіють не паніку, вони сіють невимовну, чисту, біологічну лють і питання: «Чи встигну я помити голову, чи доведеться вмирати з брудною?»

Велике переселення народів. Маршрут «Ліжко — Коридор» відпрацьований до автоматизму. Рухаюсь з грацією зомбі, тягнучи за собою ковдру і подушку. На мені — висока мода апокаліпсису: розтягнуті штани з оленями, на ногах — різні шкарпетки. Якби мене зараз побачив якийсь фешн-блогер, він би помер раніше, ніж прилетіла ракета. В коридорі вже сидить вона. Чихуахуа. Вона тремтить не від страху, а від обурення.

Правило двох стін. Це коли ти сидиш між ванною і шафою, читаєш новини про те, як наші ППО збивають літаючі газонокосарки, і паралельно, одним оком, переглядаєш робочий чат. Десь за вікном гухнуло. Це був не той пафосний вибух, як у кіно. Це був звук, ніби велетень упустив на асфальт чавунний сміттєвий бак.

— Збили, — констатую факт. — Гав, — погоджується собака. Мовляв, збили то збили, а жерти коли дадуть?

Дискотека. Почалося світлове шоу. Лампочка блимнула, як п’яний електрик, і згасла. Темрява стала густою і абсолютною.

— Ну звісно, — думка матеріалізується вголос. — Кацапська тактика. Але навіть у темряві видно, що ви, сусіди, пі_си!

Холодильник замовк. Цей білий саркофаг, який зазвичай гуде, як трансформаторна будка, тепер стояв тихо і, здавалося, повільно нагрівався від люті. Гладжу його по дверцятах: — Тримайся, друже. Там всередині пельмені на свято, вони на тебе розраховують.

Сиджу в темряві, слухаю, як за вікном працює «оркестр». Звуки різні: то тріскотіння, наче хтось рве гігантське простирадло, то глухі удари, наче хтось забиває цвяхи в кришку труни російської імперії.

Чи було страшно? Ні. Страх — це коли праску забудеш вимкнути. Страх — це коли ти розумієш, що води теж нема, а тобі на роботу. А це — рутина. Суміш фаталізму і роздратування. Сидиш і думаєш не про життя і смерть, а про те, що в офісі не буде інтернету, а тобі треба закрити терміновий звіт. І подумки проклинаєш весь той «народєц», який все життя ліз брататися, а виявився купою гною.

9:39 ранку. Знову завила сирена — цього разу фінально. В телеграмі написали заповітне слово. ВІДБІЙ.

Так. Ми вижили. Знову. Світла не було, але газ горів синім, стабільним полум`ям надії. Турка на плиту. Вода. Кава. Поруч каструля. Грію воду, щоб помити ту саму голову. Технології 21 століття: штучний інтелект малює картини, а я поливаю себе з кружки, стоячи в позі фламінго над ванною. За вікном уже день. Місто зарухалось. Десь далеко вила «швидка», і загалом світ повертався до свого нормального, абсурдного стану.

Кацапи витратили мільйони доларів, підняли в повітря стратегічну авіацію, змусили пів світу сцяти окропом. А ми? А ми п’ємо каву, матюкаємося і тикаємо їм факи.

Ковток. Кава гірка, гаряча і жива. Тим часом Нащадок Вовків, сита і задоволена, знову заснула на моєму місці.