Художниця

Тарас зупинився. Злегка прищуливши очі, подивився на міст, де він подеколи міг стояти, спираючись на поручні, й годинами дивитися на синю гладінь Дніпра. Сьогодні там вже хтось був. Тарас трохи потупцював на місці, розмірковуючи, чи варто йому йти. Зазвичай в цей час у будні дні на мості (хоча це радше був навіть не міст, а просто невеличкий місток через автомобільну дорогу) нікого не було. Люди швидко ним проходили, не зупиняючись, й мало коли хтось приходив туди умисно. Втім, вирішив нарешті Тарас, навряд вони одне одному заважатимуть.

Коли він піднявся на місток, то зрозумів, що його сьогоднішнім конкурентом була дівчина. Либонь, його ровесниця. У бежевому плащі, залегкому для березня, жовтому в’язаному шарфі, недбайливо пов’язаному навколо шиї, малиновому береті, з-під якого витріпалися кілька рудих пасм кучерявого волосся. А перед нею, на тринозі, прихилений до поручнів, стояв художній планшет.

Тарас наладився швидко пройти повз, не маючи жодного наміру розпочинати розмову. Поготів, дівчина очевидно прийшла сюди за самітністю, так само як й він сам. Але погляд несамохіть зачепив майже завершену картину. Ковзнув нею, перестрибнув на дівчину – й одразу повернувся назад.

Серед Тарасових знайомих не було нікого, хто вмів би вправно малювати. Сам він з молодших класів школи не брав до рук ані пензля, ані олівця. В музеях та галереях йому здебільшого ставало нудно, тож він завжди чесно казав, що живописом не цікавиться, а тому – нічого в ньому не тямить.

Але в цей момент Тарасові не треба було вважати себе митцем, щоб побачити – це справжній шедевр. Що довше він дивився на картину, то більше впевнювався, що вона об’ємнішає. От-от оживе голуб, що летить над дорогою, помчить свою водну блакить ріка, захитаються на холодному березневому вітру гілки дерев…

– Все гаразд? – голос незнайомки пробудив Тараса від заціпеніння. Він змигнув, позбуваючись дивної мари, й перевів погляд на дівчину.

Які ж сині в неї очі, промайнуло в голові.

– Так-так, все добре. Я… я задивився на вашу картину.

Щоки дівчини злегка зарум’яніли.

– Вам сподобалось? – ніяково запитала вона, відводячи погляд. Тарас відповів одразу, з усією щирістю, на яку був здатен:

– Картина неймовірна! Навіть не знаю, як це ще сказати…

Художниця зніяковіло посміхнулася.

– Я мало кому показую свої роботи. Хіба що близьким друзям.

– Й дарма! Вам краще було б організовувати художні виставки. Ви прегарно малюєте!

Дівчина кинула на Тараса швидкий погляд й подивилася на свою картину. Торкнулася пензлем паперу, довершуючи якийсь штрих. Потім ще раз. Й рухи в неї були такі плавні, що Тарас мимоволі ними замилувався. Йому не треба було тямити в живописі, щоб зрозуміти – в незнайомки талант.

– Напевно мені просто ніяково комусь показувати свої картини.

– Але чому? Вони ж такі майстерні! – щиро здивувався Тарас.

– Надто багато душі я до них вкладаю.

Тарас не знайшовся із відповіддю. Стояв, дивився, як дівчина малює – й раптом усвідомив: ця картина дійсно частка її самої. Це вона, це її внутрішній світ.

Певна річ, Тарас й раніше чув такий вислів – «вкладати душу», який за його поетичність так любили використовувати письменники й сценаристи. Але ніколи він не сприймав його серйозно, вважав, що це лише алегорія. Хіба ж можна покласти кудись душу? Чи існує вона взагалі, та душа? Й лише тепер, стоячи на містку й дивлячись, як малює ця невідома художниця, Тарас усвідомив. Існує. Можна.

– Люди кажуть, кожен художник малює на картині самого себе.

Зненацька пролунав задумливий голос дівчини, й Тарас, ураз висмикнутий зі своїх думок, несамохіть стріпнувся.

– Не зовнішній портрет, певне. Внутрішній. Для когось це може бути сонячний промінчик на стіні будинку, чи птах, що заховався у гілках дерев, чи навіть дитина, яка грається десь позаду основної сцени.

– А де на картині ви?

Художниця промовчала. Напевно, це запитання було надто особисте, а вона й без того вже багато сказала чужій для неї людині. Утім, кинувши ще один погляд на картину, Тарас пригадав дивні очі кольору насиченої блакиті. Раніше Тарасові гадалося, що таких не існує. Але тоді він вважав, що й душу неможна у щось вкласти.

Кількома впевненими рухами незнайомка завершила картину. Обмокнувши пензель у чорну фарбу, вона поставила унизу закрутистий підпис й дату. Відступила на крок, оглянула свою роботу й лише після того подивилася на Тараса. Всміхнулась:

– Дивно.

– Що саме? – відгукнувся Тарас, але художниця лише мовчки хитнула головою, й від цього руху руде пасмо мазнуло її по щоці.

Тарас дивився, як дівчина акуратно складає до прозорого пакету пензлі, промивши їх спершу в баночці з водою, стуляє ніжки триноги, накриває кришкою планшет.

– Фарби змажуться.

– Ні, тут є просвіт, та й картина міцно закріплена.

Незнайомка поклала речі до рюкзака, повісила ремінчик планшету на плече, поправила шарф.

– Мені час іти. На все добре.

– Бувайте.

Ось так, просто й швидко. Жодного зайвого слова. Та й навіщо? Тарас навіть не знав її імені. Для нього ця дівчина в малиновому береті назавжди залишиться Художницею, яка кількома фразами й декількома мазками пензля розповіла йому про людську душу набагато більше, ніж він абиколи зміг би прочитати в книгах чи почути від розумних людей.

А Дніпро й далі мчав свої сині води в лише йому відому далечінь.