Історія убогого поета...

У світі холоду і зим блукав лиш бард,

Блукав один, блукав у пошуку життя,

Шукав того, про що не раз благав ці кляті небеса.

І серце виривалося з грудей:

Він шукав її, шукав ту найкращу із людей.

І вітер печалі мене не спинив

—Я йшов все далі крізь холод і біль, забувши моралі.

Тумани образ були на шляху,

Я йшов в невідомість, лиш відчував нестерпну жагу.

Та криги лишають у думках рубці...

Ні, я йтиму вперед, стиснувши старого блокнота в руці.

Він буде ступати щоденно роками,

Тільки б милуватися нею ночами.

Під зоряним небом, якось в пітьмі,

Зірками був вишитий образ, мов ниткою на полотні.

Все, як уявляв, як у багряних світанках

Бездумно портрет кохання свого малював.

Тепер вже поета було не спинити:

Що духу він біг, щоб вкотре долю змінити.

Бард біг по тонкому льду із криком:

«Чекай, зачекай ще трішки, я йду!»

Застиг у очах міраж,

Це був образ, це був мій персонаж.

Я гнався ще дужче по кризі озер,

Таємний образ вже вправі дістався печер.

Бард впав бездиханно — він вперше почув в грудях біль,

Женучись за коханням, не помітив, як постарів.

Рачки добрався автор до скель

При тліючій свічці у надрах печер.

Він не вірив, прочитавши сотні любовних історій із книг,

Що помре наодинці тут, серед криг.

І біль, й печалі, і мета — це лиш тенета.

Така історія убогого поета...