Історія Вероніки Черняхівської

Вона володіла шістьма мовами, перекладала іноземні газети для уряду Симона Петлюри, дала українцям можливість читати Чарльза Діккенса, Джека Лондона, Еміля Золя рідною мовою.Належачи до Розстріляного Відродження, писала не гірше Лесі Українки, і навіть була її племінницею, але так і не отримала визнання від більшості навіть після отримання незалежності України.Її дідусь - Михайло Старицький, Дядько - Микола Лисенко, а мати - громадська діячка українського жіночого руху, Людмила Старицька-Черняхівська, й навіть попри весь потенціал та вклад в культуру української нації Вероніку Черняхівську знають одиниці. Наразі, через 126 років після її народження та 87 після смерті, жодної персональної збірки авторських творів чи біографічної монографії про неї не було видано.Вероніка народилася 25 квітня 1900 року в місці Київ,  а зростала у справжньому епіцентрі українського мистецтва. Полиці її хати займали не стільки іграшки,скільки книги,що й вплинуло на подальший потяг до мистецтва, жаги до освіти та тверді принципи.У свої 17 закінчила Другу українську гімназію із золотою медаллю.Того ж року познайомилася із Костянтином Велігорським, що швидко став її першим коханням,проте вони ніколи не були разом. Молодий офіцер української армії навчався в артилерійському училищі. В грудні записався добровольцем і поїхав на фронт. 17 січня 1918 року загинув у бою проти більшовицьких військ. Вероніка дізналася про загибель  аж у серпні, коли трагічну звістки приніс  тато Костянтина.Після цього родина Черняхівських евакуювалася. У 1919 році, коли більшовики наступали на Київ,медичний інститут, в якому Олександр,батько Вероніки,викладав, евакуювали на захід України. Він поїхав з евакуаційним ешелоном, через що зв`язок із ним повністю обірвався. Відмова була неможливою,бо Професор Черняхівській очолював Міністерство народного здоров`я УНР.Вероніка разом із Людмилою вирішили шукати Олександра самотужки.Вони йшли пішки цілі тижні,прямо через території,де постійно були грабіжники й лютував тиф.Знайшли Олександра у Кам`янець-Подільському, де родина воз`єдналася.Вже там Вероніка почала перекладати газети для уряду Симона Петлюри, а також працювати в тифозному бараці.Висипний тиф тоді косив людей сотнями.Вона допомогла хворим й виносила померлих, коли їй було біля дев`ятнадцяти років.У 1920  році Вероніка повернулася в Київ, де вже через рік вперше одружилася на Івані Євлашенко.Після звістки про загибель Костянтина вона перебувала у глибокій депресії, її шлюб із Іваном не був сповнений кохання,  вже за 8 місяців вони розійшлися,хоча офіційно розлучилися лише у 1924. Вероніка із жалем писала,що йому не була потрібна вона, а лише «привітна й здорова особа жіночої статі». У 1925 році вона закінчила Київський інститут народного господарства, і за  чотирирічний проміжок між першим та другим шлюбом повністю присвятила себе навчанню, знов заявляючи про себе як про талановиту перекладачку та змінюючи місця роботи біля п`яти разів.Наприкінці 1926 року Олександра відправили у наукове відрядження до Берліна. Оскільки Вероніка відмінно знала німецьку - поїхала із ним. Через два роки - стала вільною слухачкою Берлінського університету,і тоді ж переткнулася із Теодором Геккеном,з яким вони були знайомі ще із часів життя в Києві. Цей роман закінчився шлюбом, у якому вони вдвох подорожували Швейцарією і Італією. Через рік Вероніка приїхала в Київ щоб відвідати батьків,  і саме тоді вийшов закон,який поставив її перед жорстким вибором:  або стає громадянкою Німеччини,без права бачити батьків, або залишається в СРСР з батьками, розриваючи шлюб.Вона обрала батьків, але навіть так саме цей її шлюб посприяв тому самому звинуваченню, через яке її розстріляли.Восени 1929 року було сфабриковано справу СВУ, метою якої було масштабне знищення української інтелігенції. Родина Вероніки повністю потрапила під арешт,як й вона сама.У січні її відпустили з ГПУ через брак доказів, але тепер життя стало складнішим через пильний нагляд служб. Нові переклади відмовлялися друкувати. Саме в цей складний момент і з`явився Микола Ганжа. Він був математиком, із відстороненим та тихим характером.Одружилися вони приблизно у 1932 році.Микола став для Вероніки своєрідною тихою гаванню,інколи вечорами він показував їй зорі в телескоп,захоплено розповідаючи про них. Вона зізнавалася що нічого не могла зрозуміти, але це її заспокоювало.Микола мешкав за межами міста, а сама Вероніка залишалася в Києві,тому він приїжджав до неї переважно на вихідні.Січень 1938 рік - її другий арешт.Звинувачення у шпигунстві на користь Німеччини, і як доказ - минулий шлюб та поїздки до Берліну.Одразу після арешту Микола  із батьками Вероніки щодня ходив до Лук`янівської в`язниці, разом вони шукали хоч якусь зачіпку у законодавстві,доводячи невинність поетки. Проте в часи терору жодні логічні аргументи не мали сили.22 вересня 1938 року Вероніку розстріляли, не сказавши про це ані родичам ані чоловікові. Родині видали довідку: «Засуджена на 10 років таборів без права листування».Оскільки Людмила із Миколою вірили, що це правда, вони роками шукали її, надсилаючи офіційні запити в ГУЛАГ.Ці безрезультатні пошуки тривали до 1941 року, поки не заарештували й Людмилу.  Її разом із сестрою Оксаною Стешенко звинуватили у германофільстві, вивезли спочатку до Харкова, а коли фронт наблизився й туди - повезли до Казахстану. Важливо розуміти, що везли таких ув`язнив у нелюдських умовах,не турбуючись ані про достаток їжі з водою,ані про те,щоб заарештовані взагалі дісталися до місця призначення живими.Послаблена роками Людмила Михайлівна померла просто в дорозі, у вересні-жовтні 1941 року. Її тіло викинули з потяга на залізничний насип у проміжній станції.Вона загинула,так і не дізнавшись, чи залишилась живої її донька.