Картинна галерея

Третій місяць мистецької стипендіальної програми у паризькому передмісті закінчувався тим, що я й досі не соціалізувалась серед студентів. Мій соціальний капітал дорівнював нулю, що було вкрай негожим знаком для майбутнього куратора, чия професія — це сплетіння зв’язків. Хоча навчання і теорія загалом мені подобались, я почувалася екзотичною рослиною, яку забули поливати в кутку пишної оранжереї Сорбонни.

За місяць я мала представити проєкт виставки з обґрунтуванням місця та форми подачі. Так хотілося поспілкуватися з одногрупниками, дізнатися, які концептуальні замки вони будують у своїх головах, що буде темою їхніх робіт. Але чи то моя французька з її незграбним акцентом, чи їхня надмірна креативність, що межувала з пихатістю, чи що там — хай йому грець — не дозволяла нам порозумітися. Я тинялася виставками і подіями, що анонсувалися в інтернеті, тусила у відомих арт-кафе, де повітря було настільки густим від диму та інтелектуального снобізму, що його можна було різати ножем. Все, що я зрозуміла: зі мною ніхто не хоче навіть випити дешевого вина. Я двічі перефарбовувала волосся — спочатку в радикальний мідний, потім у холодний попелястий, — змінювала зачіску і навіть гардероб, намагаючись мімікрувати під місцевих арт-діва.

Чим можна вразити цю публіку, яка бачила все — від дадаїзму до цифрового розпаду?

Придбавши ранкову каву, яка обпікала пальці крізь тонкий картонний стаканчик, я замість занять повернула на залізничну станцію і сіла на одній з платформ. Кава скінчилась. А я все сиділа, розглядаючи графіті на протилежній стіні колій. Оголосили прибуття міжміського потягу. За пару хвилин він зупинився навпроти, важко зітхнувши гальмами. Я чую (о диво, я чітко чую серед вокзального шуму!) місце його призначення. Назва міста прозвучала як пароль. І я згадую з чиїхось розмов, що там розташована одна з найдивніших навіть для французів приватних галерей. В останню мить вскакую у вагон, металевий поріг якого ледь не збиває мене з ніг, і лише тоді розумію, що не маю квитка. А у Франції з цим жарти кепські: контролери тут мають нюх на «зайців» і серця з холодного граніту.

Проїхавши прямо-таки у тамбурі до першої зупинки, втиснута між автоматичними дверима та попільничкою, я нарешті оговтуюсь від раптовості свого рішення і прямую до вбиральні. Там, під істеричне деренчання вагонного металу, я викидаю у вікно гаманець зі скромною сумою на обід — хай летить разом із моєю обережністю. Підвожу очі, розмазуючи вугільний олівець по повіках, фарбую вуста і знімаю спідню білизну. Кладу маїтки до рюкзачка, відчуваючи дивний протяг і ще дивнішу свободу, виходжу і сідаю на вільне місце.

По дорозі гуглю, де саме знаходиться ця дивовижна галерея. Незвичність її в тому, що вона не має постійного місця. В ній знаходяться в тому числі картини відомих майстрів, але вона не має визначеної локації. Коротше, я розумію, що достовірно визначити її координати на сьогоднішній день просто неможливо — вона наче блукаючий вогонь у болотах Постмодерну. Гірко зітхаю, вже шкодуючи про свою авантюру, зводжу очі перед собою і бачу контролера. Подальший діалог завершується переписом інформації з моєї студентської картки і випискою штрафу, який я маю сплатити по поверненню. Контролер дивиться на мене так, ніби я вкрала Ейфелеву вежу, а не десять євро у залізниці.

Решту шляху я кручу у руках штрафний бланк і нарешті помічаю на зворотному боці напис олівцем: «галерея Морена», і цифри, що виглядають як номер будинку. Я довго не можу повірити в написане, та щойно поїзд прибуває на станцію призначення, я з навігатором у руці несусь за вказаною адресою, ігноруючи втому в ногах.

Шлях мій пролягає повз галасливий ринок, де пахне стиглими сирами та мокрою бруківкою, кілька вулиць із закритими віконницями приватних будинків та старе кладовище. За ним, у густих кущах дикої малини, я бачу її.

Дивна бетонна споруда, скоріше схожа на бункер чи величезну трансформаторну будку, стоїть на тлі бетонного паркану. Маленькі чорні двері, маленька табличка на вході: «галерея Морена». Теж мені каплиця Ротко — ніякої величі, лише голий функціоналізм під сірим небом.

Я натиснула кнопку дзвінка поруч із табличкою. Пальці торкнулись чогось доволі пластичного — кнопка була вкрита шаром воску чи силікону, в чому мимоволі захотілось поколупатись. Я доторкнулась ще раз. Рот наповнився слиною — мій організм чомусь зреагував на цей дотик як на щось заборонено-смачне.

За мить двері автоматично роз’їхалися, і я увійшла до середини. Це була кругла, із завуженим верхом зала, на стінах якої розміщувались величезні полотна. І були вони усі… Білі. А стіни, на яких розміщувались картини, були темно-сірими, з грубою невирівняною поверхнею, яка нагадувала наждак чи шкіру велетенської рептилії. Великі полотна розміщувались трохи вище середнього зросту і через конусоподібну форму приміщення ніби навалювались на глядача, створюючи ефект легкої клаустрофобії.

— Візьміть програмку, мадемуазель, — з зачарованості мене вивів голос кучерявого мужчини. Його локони хаотично висіли по різні боки голови, підстрибуючи, наче живі пружини, коли він підкреслював свої слова різкими рухами.

— Е... дякую.

Прийняла з його рук брошуру — папір був на дотик як шовк. Він ще щось сказав про рами й картини, але я, спантеличена, не зрозуміла його, бо моя французька таки не надто життєздатна для розмов про філософію рами як межі буття.

Я стала роззиратись. Білі полотна були покриті шаром густої фарби різноманітних відтінків і білими здавались лише здалеку. Придивившись, можна було помітити рельєфні обриси: білого коня, білу квітку, білу голку, білий гриб. Щоправда, зображення були глибшими і не завжди однозначними — тіні від мазків створювали ілюзію руху. Художником виявився цей кучерявий француз, якого я спершу прийняла за наглядача. До речі, самим кольоровим, що тут виявилось, були його шкарпетки: одна синя, а друга синя в білу смужку. Він виглядав як жива інсталяція серед цього стерильного спокою.

Кілька глядачів, що були в залі, сиділи по-турецькому в центрі, схожі на мовчазних паломників. Я ж розглядала картини з різних відстаней, примружувала очі, косила їх, навіть дивилась по черзі то правим, то лівим оком. Аж раптом підскочила від голосу за плечем.

— Тут є ще мультимедійна зала, хочете подивитись?

Кучерявий художник на ім’я Т’єрі показав на один з білих прямокутників, що виявились дверима.

— Pourquoi pas? (Чому б ні?)

— Suivez-moi (За мною).

Ми спустились у темне підвальне приміщення. Повітря тут було холодним і пахло озоном. «Точно бункер», — подумала я, і в той самий момент вимкнулось світло, а на білих стінах стали проступати кольорові плями.

— Так, Ротко ми пропустимо, я ще над ним працюю, а от Ріхтер — те, що треба.

Т’єрі тримав у руках пульт. Під самою стелею були сховані у короби проєктори, і з них на вісім стін цієї кімнати лилися закільцьовані рухливі зображення. Смуги світла розрізали простір, створюючи ілюзію, ніби картина малюється сама собою, одна переходить в іншу, аж ти перестаєш бути глядачем і стаєш просто частиною пігменту.

Я крутилася на різні боки, ловлячи метаморфози робіт Ріхтера, аж наткнулася на оголеного Т’єрі. Він стояв коло стіни, і на його тіло проєктувалися…

— Ідіть скоріше сюди і негайно зніміть все, що на вас!

— Що?

— Скоріше, нумо! Мистецтво не терпить трикотажу!

— Е…

В цей час усі попередні зображення розчинились, а стінами з кількох напрямків одночасно поповзли кольорові смуги. Т’єрі зупинив проєкцію, щойно одна зі смуг почала наповзати на його кучеряві груди.

— Ви маєте це відчути! Станьте полотном!

Від ефекту несподіванки я скинула сукню, яка м’якою купою лягла на підлогу. Під нею вже не було маїток. Я підійшла ближче, відчуваючи, як моє тіло стає частиною світлового потоку.

— Ні-ні! Все скидайте! Як можна бути в чорному бюстгальтері! Ви ріжете композицію навпіл!

Я зняла решту одягу, ніяково прикрила свої груди і стала під стіну. Проєкція запустилась, і смуги заполонили наші тіла. Т’єрі доторкнувся до моїх рук і плавно відвів їх від грудей.

— Дивіться, як вони по-різному ведуть себе на вашому й моєму тілі. Ваша шкіра поглинає світло, а моя — ламає. У вас світлі груди — смуги стають округлими, а на моїх — застрягають у волоссі.

Т’єрі почав згинатися у дивних позах, вигинаючи смуги. Залу заполонила дивна рвана музика, схожа на скрегіт металу об скло. Я розсміялася від його чудернацьких поз, на яких лінії, фігури і кольори ніби танцювали. Ох, знав би Мондріан де експонуватимуть його полотна!

— Завмри!

Все раптом зникло. Стіни знов стали білими. На мене полетіла пляма фарби — точніше, її проєкція. Друга, третя, аж поки я не перетворилася на «живого» Поллока. Ми перебігали від стіни до стіни, зіштовхувались, будували спільні форми, ловили зображення ліктями, колінами, спинами. Кожен рух, коли наші тіла зіштовхувалися - відбувався черговий ``мазок``. Як це налаштовано? Відео реагує на звук чи Т’єрі знав цей ``танець`` напам`ять? Музика наростала, аж поки я не спіткнулася і не впала на м’який мішок. Т’єрі приземлився поруч у позі валета. Моє стегно торкнулося його стегна. Зал заполонила темрява.

Від його ніг поповзла лінія зеленого стебла. Вона росла, досягла моїх стегон і розпустилася дивною лілією. Прямісінько між моїх ніг, де пелюстки тремтіли в такт моєму подиху.

— Джорджія О’Кіфф. Для неї краще бути добре виголеною… — прошепотів він у темряві.

Квіти розпускались на наших тілах, на стелі, на підлозі. З динаміків полився вокал — надривний оперний спів Марії Каллас. Чудернацькі квіти змінилися на фольклорні сцени Дієго Рівери — гігантські кали, жінки з оберемками квітів, революційні полотна, що пульсували на нашій шкірі.

Коли я виходила з цієї дивної галереї, вже вечоріло. Паризьке небо стало кольору розведеної туші. На платформі до мене дійшла фраза художника, з якою він звернувся до мене на початку. Він сказав тоді: «Щоб краще зрозуміти себе, треба іноді вийти з рами».

Я стояла на пероні, відчуваючи під сукнею порожнечу і лоскот невидимих квітів О’Кіфф. От тільки не знала, чи треба мені платити штраф, чи він уже був сплачений цією божевільною поїздкою.