Каїнові діти

Вірш / Культура

Ліс, у якому одним проливається кров, назавжди

зведе хижаків звідусіль, наче мед – задичавлених бджіл.

Арки похилених сосон плекають луну голосів,

у тиші прокляття людського – швидкість сигнальних вогнів.

З променем ранку по кронах несеться озвірений шал,

відплата по теплих слідах твоє сховище віри знайшла.

Часом посічені стовбури вчавлюють крок в частокіл.

Назустріч тобі кожне вістря – часи, що поробиш, такі.

Стримана міць невблаганно утримує вкупі кістки;

розбитий, щовечора кидаєш в лігво між ям. Не лягти б!

Проклята сила тебе підіймає щоранку в туман.

Котиться куля вогненна, зі скрипом ірже некромант.

Скільки не падай, не впасти, скільки не вір, не згориш;

сім-яке покоління блукаєш пасткáми захмарних узвиш.

Благословенна офіра – у ловах доля жаска:

кровотеча засильна для втечі, для смерті – надто слабка.

Де та остання краплина терпінню голодного хижака?

03.06.2025