Керамічна чашка стояла порожня, його губи все ще зберігали слід її поцілунку.

Яке ж приємне це гірське повітря! Воно пахне хвоєю, снігом і самим сонцем. Тут так спокійно й тихо. Я радію тому, що ми нарешті переїхали сюди, на Закарпаття.

Щоправда, є моменти, які мені не подобаються. Наприклад, велика кількість ромів, які постійно ходять селом та містом, куди ми виїжджаємо на вихідні. У мене колись було декілька неприємних історій із ними, і мене тіпає щоразу, коли їх бачу. Не подобаються вони мені — і все.

Є ще дещо, що мені не імпонує. У маленьких селищах кожної неділі обов`язково треба ходити до церкви й стояти цілу службу, а я такого не люблю, бо в дитинстві якось простояла службу й потім знепритомніла. Та насправді я нічого не маю проти церкви, просто вважаю, що туди треба ходити, коли є внутрішнє бажання, а не з примусу.

Ой, щось я відволіклася.

Так от, я радію цьому будинку, спокійним ніжним ранкам в обіймах чоловіка і його ранковій турботі про мене. У нас є традиція: щоранку він готує сніданок і каву, обід — я, а вечерю — разом.

І ось ранок. Крізь сон я почула, як гупнули двері будинку, заревів двигун машини, а за тим — скрегіт воріт, що відкривалися та закривалися.

Я вже стою на кухні, дивлюся у вікно, починаю пити заварену коханим чоловіком каву й махаю йому на прощання. А на столі, поряд із моїм сніданком, стоїть його керамічна чашка. Вона вже порожня, без кави, але все ще зберігає слід його теплих вуст.

На папірці залишилося лише декілька слів: ``Пробач, запізнююсь, не встиг. Люблю тебе``.