Кінець страховки

Можна прожити життя, так і не дізнавшись його сенсу. Та, зрештою, кому цей сенс потрібен? Ми самі створюємо реальність, віримо в неї, підживлюємо її нашими надіями та мріями. Можна сміливо прожити щасливе життя, так і не поставивши собі жодного серйозного запитання. Думаю, пошук сенсу буття — гарне гасло для товарів алкогольної продукції.

Так думав і я. У свої 28 років я мав усе. У мене була розкішна квартира, машина, про яку можна лише мріяти, керівна посада в солідній компанії, увага протилежної статі й, звісно ж, гроші. Я був улюбленцем долі, і багато в чому мені допоміг батько. Це він забезпечив мене всіма матеріальними благами і проштовхнув на місце заступника генерального директора. Наша компанія займалася страхуванням. Але батько не врахував одного — що той рейс літака, на якому він полетить на зібрання страхових компаній, стане фатальним, і його син, який у житті пальцем об палець не вдарив, щоб чогось досягти, опиниться кинутим у вир життя. Його, як і решту 58 пасажирів, внесуть до списку загиблих, і про це повідомлять у вечірніх новинах по телебаченню.

Як ви, мабуть, здогадалися, Олександр, мій тато, був саме генеральним директором страхової компанії «Ваш завтрашній день». Наш слоган звучав так: «Можете не хвилюватися — про вас подбає Ваш завтрашній день». Ось я й не хвилювався — про все в моєму житті подбав мій батько. Але тепер його не стало, і я постав перед життям, як новонароджене теля, якого відлучили від материнського вимені, щоб забрати все молоко собі. Одразу скажу: ту зведену інформацію по телевізору, у якій йшлося про авіакатастрофу, де загинув мій батько, я не бачив. Про все, що сталося, дізнався лише наступного ранку.

Спочатку мене насторожило, що батько не відповідав на дзвінки. Та я подумав, що він зайнятий справами у Бельгії, куди полетів, тому особливо не хвилювався. Але остаточно мене добила фраза, кинута секретаркою вранці:

— Ми вам дуже співчуваємо, Сергію Олександровичу. Ви, мабуть, уже в курсі? — В курсі чого? В курсі того, що у вас на кофті більше немає декольте, яке було вчора? І тепер мені нема на що милуватися, дивлячись на вас? — спробував я пожартувати. Але жарт, схоже, не вдався, бо Анастасія сумно відповіла: — Усе жартуєте, Сергію Олександровичу… Думала, вам не до жартів. Ви, мабуть, не знаєте, що ваш батько розбився вчора під час перельоту…

Сказане було для мене, як удар бика у саме невідповідне місце на кориді. — Ні, не знав… Принесіть мені каву до мого кабінету, Настю, — пробурмотів я, то чи машинально, то чи не знаючи, що сказати в такій ситуації.

Світ, який утримував мою рівновагу, похитнувся і впав в одну мить. Мене оточував великий кабінет, який у моїй уяві стиснувся до розмірів горошини. Гіркий клубок підкотив до горла. Я впав у своє представницьке крісло й, замість того щоб заплакати, жахнувся від думки — що тепер буде далі?

Мого батька більше немає. Він керував усім і знав кожну деталь системи. А я лише отримував свою частку від прибутку компанії, толком нічого не роблячи і не вникаючи в робочі процеси. Тепер я зовсім сам. Мати пішла від нас, коли ще була молода, і, мабуть, вийшла заміж удруге. Моїми справами, як і моїм існуванням, вона не цікавилась. Братів і сестер у мене немає. Серйозні стосунки я проміняв на випадкові зв’язки, не гребуючи навіть повіями. Тож тепер я один. І я не знаю, що робити.

Увійшла Анастасія й принесла чашку гарячої кави. Мовчки вийшовши з кабінету та залишивши мене в тривожному стані, вона зацокала підборами до свого столу. Це було чути навіть крізь зачинені двері.

Я відмовився пити каву й замість цього дістав пляшку коньяку. Наливши склянку, зробив великий ковток. Коньяк обпік горло й теплою хвилею спустився до шлунку. На цьому я не зупинився. За першим ковтком послідував другий, потім третій.

Трохи сп’янівши, я вирішив їхати додому й більше тут не затримуватись. Вийшовши з кабінету, я сказав Анастасії, що мене сьогодні не буде, і, найімовірніше, не буде й увесь наступний тиждень. — Я вас розумію, Сергію Олександровичу, таке горе… Перший час ми якось протримаємось без керівника, а потім вам доведеться приймати рішення.

«Приймати рішення»… Які рішення я міг приймати, якщо всім у компанії, як і в моєму житті, керував батько?

Рішення я все ж прийняв — після тижня безпросвітного запою. І цим рішенням був продаж страхової компанії. Усе одно я в цьому нічого не тямив і був, сказати б, лише представницьким обличчям. Мій підпис стояв у документах, але він не означав рівним рахунком нічого — усе вирішував батько.

Грошей, думав я, вистачить на перший час. А далі — або самогубство, або нове життя. Але які могли бути зміни, якщо я звик проживати все те, чим інші найбільше дорожать? Моя солодка реальність була застрахована батьком від труднощів і негараздів — але тепер страховці настав кінець.