колобок

Десь на окраїні села стояла хата престара. У тій хаті баба й дід. Зазнали біду на старості літ. Випекли Колобка-бешкетника. Не знали баба й дід, що розбишака — Збудник бід. Доти, поки не сказав Колобок малих літ, Що не потрібен йому той хліб, Не рідні баба й дід І не до душі та піч, З рогачем старим. Сіли сумувати баба й дід, А пройдисвіт-син вийшов на двір Та подався за світ від воріт. Минув він окраїну села, Зустрів зайчисько маля. Пригрозився зайчисько, Не вселяв він страху Для розбишаки-Колобка. Сила слова… Солодка промова лилася без упину. Кілька хвилин — І продовжив розбишака Свою біганину. Кущ за кущем, Пень за пнем. Спинив вовчисько маля. Страшнішим здавався вовчисько, Та розбишаці це під силу. Знову солодка промова — Та й розбишаки вже нема. Вже за обрієм села Малий зустрів ще одну біду, Та біда ця гримезніша, Ведмедем звалась. Стало страшно малому. Не хотів бідкатися усьому. Знову та сама промова. Вже не таке веселе Та рум’яне маля. Однак спіткала біда: Зустріло хитру лисицю дитя. Знову та сама промова — гам! Не піддалась мудра руда На солодку промову його. І став смачний той хліб, Рідніші баба й дід, І до душі та піч З рогачем старим. Ті образливі слова… Спіткали біду баба й дід, Та й Колобк-урвиголова.