Колонія медуз на мокрому асфальті

Я сиджу біля вікна та дивлюся на вулицю, в моїй свідомості вона стає глибоким, сірим морським дном. І тоді я бачу, що перехожі з парасольками — це не люди, які поспішають. Це тимчасова, рухома колонія медуз, що з`явилася в місті та нагадати мені про водну, невблаганну природу осені.

Кожна парасолька — це імпровізований, приватний, глянцевий купол. Їхні округлі панцирі сяють не лише чорним. Я бачу насичений, винний кармін, спокійний синій та зухвалу жовту охру. Ці кольорові куполи вбирають і спотворюють тьмяне світло ліхтарів, створюючи на рівному полотні вулиці насичені, рухомі плями. Я бачу, як вони неквапливо, ритмічно пульсують у потоці вітру, наче великі, безмовні організми, що керуються не дорожніми знаками, а глибинною, океанічною течією. Їхні рухи плавні, ковзаючі, і майже абсурдні на тлі жорсткої, кам`яної архітектури.

Я звертаю увагу на їхню поведінку. Вони не мають спільної мети, але рухаються, як єдине ціле, ухиляючись від зіткнень з філігранною точністю. Їхній рух — це залізна воля до сухості серед водного хаосу, що змушує цих купольних мандрівників зберігати свій крихкий, сухий простір.

Я чую їхній звук. Він не гучний, він інтимний. Це тихий, частий тріск дощу по натягнутій, синтетичній тканині куполів. Це приглушене хлюпання води, що стікає по краях і розбивається об асфальт. Цей водяний шум утворює фонову медитацію всього міста. Вони здаються чужими, майже нелюдськими, закритими під своїми склепіннями, наче кожен із них несе власну, таємну, суху погоду, яку відмовляється ділити зі світом. Я розумію, що в цій колонії медуз кожен прагне лише одного — зберегти себе до приходу тепла.