КОМА

КОМА

Я довго був чужим у власній комі,

Ловив у звуках невідомий щебет,

Та голос втоми ріс десь біля неба

І тиснув серце шепіт вуст знайомих.

З хвальби я зводив свій єдиний гомін,

Ховав вагання десь в собі між ребер,

Та тріск гучний лунав, ламалась гребля

І я тоді хапав життя за комір.

Аж раптом тиша стала мов притулок,

Де хвиля страху втратила причину.

Збагнув тоді я: все несправжнім було.

На небі буде схвалено цей вчинок.

Бо світ живе насправді трохи тупо

І Бог не зробить попуск для людини.

Мирослав Манюк

23.02.2026

#петрарківський_сонет