Валентина Боднарюк 30 Серпень / Оновлено

Квіти пам?яті

Проза / Природа

Місце, де вже немає квітів, хоч я й досі памʼятаю, де вони росли.

Жовто-оранжева календула — он там, за порічкою. Біла лілія — її солодкуватий та водночас терпкий запах особливо розкривався ввечері.

Бабуся не давала впасти на землю жодній пелюстці. Як тільки всі квіти розквітали, вона їх зривала та особливо дбайливо кожну пелюстку складала в прозору банку, залишаючи невеликий простір, щоб пелюстки «дихали». Потім доливала банку до вінця й ховала її в темне місце.

Дивлюся на порожню клумбу й ловлю себе на думці, що саме тут час перестає бути звичайним.

Отам я пасла гусей і боялася їх загубити. В кутку подвірʼя жив пес Пушок. Хоч він був старий, але завжди чекав, коли якесь із гусей підійде ближче. В нього і зубів уже всіх не було — навряд чи він хотів когось зʼїсти.

Гірше було, коли гуси заходили в грядки, які тільки починали зеленіти. Ото я вислуховувала, що ловила гав замість гусей.

Але найцікавіше було в кінці городу.

Там росла густа малина, в ній можна було ховатися увесь день. Ми з сестрою часто сиділи в нашій схованці, доки нас не починали гукати, і чекали ще кілька хвилин, перш ніж озватися, наче від цього залежала вся наша пригода.

18px
Шрифт
Вигляд
Прокручування
A- A+ 18px
Roboto Slab
Open Sans
Noto Serif
PT Sans
1.6
0px
Повільно
A