Лампад: Прояв Марення

Туман прийшов о третій дня, але, замість розсіятися, він перетворив жовтневі сутінки на густий, мокрий морок. Це було міське прокляття: вологий, свинцевий смог, що поглинав звук і світло.

Артем сидів на єдиному цілому стільці у своїй орендованій квартирі, яка була настільки старою, що пахла пліснявою та розпачем. Він вдивлявся у вікно: вулиця внизу була порожня. Зазвичай у цей час, о восьмій вечора напередодні Гелловіну, тут галасували діти або спішили перехожі. Але сьогодні – лише біла вата, через яку тьмяно пробивався ліхтарний стовп, що стояв прямо навпроти.

За останні три тижні Артем майже не спав. Сон перетворився на зраду, на вікно, через яке ``він`` міг увійти. Хлопець знав, що його звуть Лампад. Вперше той з’явився, коли Артем три дні не спав, готуючись до здачі проєкту. Тоді він був просто тінню, що сиділа в кутку. Сьогодні, у цю нескінченну ніч, Лампад був скрізь. Він був у тиші за вікном, у синій лампі, що мерехтіла над столом, та насамперед, у голосі, який шепотів із глибини його свідомості.

— Ти міг би виспатися, Артеме. Лише на п’ять хвилин, – прошепотів Лампад. Голос був низький, оксамитовий, як старе вино, але холодний, як лід.

Артем схопив керамічну чашку з холодною кавою і жбурнув її у стіну. Летючі уламки – ДЗВІН! – єдиний звук, що прорвався крізь туманну тишу квартири.

— Іди геть! – хрипко крикнув Артем.

— А куди мені йти, друже? — Голос Лампада став ближчим, теплішим, ніби він стояв прямо за спиною але Артем не обертався. — Ти ж сам мене запросив. Своїм бажанням усе кинути, своїм маренням.

Артем підвівся і підійшов до вікна, притулившись чолом до холодного скла. Йому потрібна була хоч якась фізична реальність. Туман був такий щільний, що дерева на протилежному боці вулиці, старі, з вузлуватими гілками, виглядали, як покручені скелети, що тягнуться до неба. Коли вітер посилювався, стовбури терлися один об одного, і це створювало звук, що пробивав мозок: СКРИП-СС-СКРРР...

Це був не просто скрип. Це був звук, який завжди з’являвся перед тим, як Лампад починав діяти. Він не чіпав Артема фізично, а працював виключно на почуттях, починав із тихих, майже непомітних змін. 

Повітря в кімнаті іноді на мить ставало чимось іншим — запахом сирої землі та сухого листя, яке гнило. Ліхтарний стовп на вулиці Лампад змушував «дихати». Світло не просто мерехтіло, воно повільно згасало, залишаючи лише слабкий червоний відблиск, а потім знову спалахувало яскравим, болючим білим. 

У кутку вікна, там, де туман був найщільніший, з’явилася фігура. Високий чоловік у старомодному плащі. Він не рухався. Він просто був.

— Бачиш? — Лампад говорив весело, ніби коментував виставу. — Я не твій галюцинаційний друг. Я – посилення. Я роблю те, що ти боїшся, реальним.

Артем заплющив очі і почав рахувати. 

— Це божевілля. Це виснаження. Я викликав лікаря. Завтра приїде. Завтра буде світло.

Годинник показував десяту. Артем переконав себе, що його завдання – дожити до ранку. Він вирішив відволіктися і пішов у ванну, щоб умитися. Там не було вікна, лише дзеркало над раковиною, де на щастя, він не бачив Лампада.

Чи бачив?

Коли Артем ввімкнув кран, то побачив своє обличчя: бліде, з червоними, опухлими очима, залишками сухої кави на підборідді.

— Ти не втечеш від мене тут, — прошепотів Лампад.

Артем подивився на відображення за своїм плечем, це була темрява. Але в дзеркалі, в темряві за його плечем, стояла фігура. Лампад. Його обличчя було абсолютно нормальним, світлі очі, тонка усмішка. Він виглядав, як успішний бізнесмен, який випадково зайшов не в той під’їзд. Але в очах... в очах не було відображення світла. Вони поглинали світло.

Артем обернувся. Порожнеча. Лише стіна. Він знову подивився у дзеркало. Лампад там. Він підняв руку, недбало поклав її на плече Артема.

— Знаєш, у чому краса, Артеме? — Лампад у дзеркалі посміхнувся, і ця посмішка була ширшою, ніж мала бути. — Твій мозок — найкраща клітка для мене. Я можу робити це безкінечно. А ти не можеш вимкнути мене, як світло.

— Ти – мій сон і кошмар. – прошепотів Артем.

— Ні. — Лампад похитав головою. — Я – діагноз. І я прийшов, щоб переконатися, що ти його приймеш.

Фігура у дзеркалі нахилилася. Його обличчя торкнулося відображення обличчя Артема. Це було, ніби скло тріснуло, але без звуку. Артем відстрибнув, через що впав на мокру плитку, дивлячись на порожнє дзеркало.

Забігши у вітальню він набрав номер лікаря. Довгі гудки. Ніхто не відповів. Туман згущувався. Артем підійшов до вікна, обережно, як до пастки. Погляд упав на ліхтарний стовп. Він помітив зміну. На самому стовпі, на тьмяній жовтій металевій поверхні, було щось. Артем примружився. Це було схоже на людську фігуру.

Це знов Лампад.

Він був невеликий, приблизно з долоню, і був намальований. Хтось дитячою крейдою намалював стилізовану людину на стовпі. З усмішкою. Артем здригнувся. Це було реально. Хтось справді це намалював. Або ж він…

— Я не малював, Артеме, — заперечив Лампад. Голос звучав уже не ззаду, а зліва, ніби він сидів на підвіконні.

Артем повільно обернувся, але нікого не було. Були тільки сліди на підвіконні, де лежав пил, відбитки від босих, довгих ніг, розмазані, ніби хтось тільки-но підвівся з цього місця.

Лампад сміявся так тихо і сухо, що це нагадало Артему звук схожий на шелест листя. 

— Я реальний настільки, наскільки ти віриш у це. І в це ти віриш усе більше.

Фігура в плащі стояла вже біля дерева, а можливо це був і не він.  Артем приклав руки до скла вікна і почав видихати тепле повітря, щоб розігнати конденсат.

— Ти хочеш, щоб я вийшов, чи не так? – прошепотів Артем, дивлячись у бік стовпа.

— Я хочу, щоб ти перестав боротися, — сказав Лампад. — Ти знаєш, що я не піду. Навіщо тобі лікар? Він просто дасть тобі таблетки. А я — твоя свобода. Свобода від сну, від здорового глузду.

Артем вирішив, якщо він вийде на вулицю, то зможе довести, що Лампада немає. Якщо ліхтарний стовп порожній, це означатиме, що малюнок — це плід його уяви.

Північ.

Він спустився сходами, які скрипіли під кожним кроком так, наче стара будівля плакала. Холодний, мокрий туман ударив у обличчя, коли Артем відчинив вхідні двері. Місто було мертве. Жодного автомобіля, жодного звуку, крім далекого скрипу дерев.

Він пішов до ліхтарного стовпа. Кожен крок був важким, ніби йшов крізь воду. Артем доторкнувся до стовпа, метал був холодний, він почав шукати малюнок. Нічого. Жодної крейди, жодної лінії. Це була галюцинація. Психоз. Він переміг. Артем полегшено зітхнув, але тут же застиг.

— Ти міг би бути уважнішим, — сказав Лампад.

Голос пролунав не з голови. Він пролунав зверху. Артем підняв голову. Ліхтар яскраво горів, а зверху сидів Лампад, невеликий, такий самий, як той «малюнок» у його уяві. Він сидів, згорбившись, з колінами, притиснутими до грудей, і дивився на Артема. Його обличчя було виразне: світлі очі, тонка усмішка, як у дзеркалі. Він тримав у руці щось довге й тонке.

— Ти вийшов. Це добре, — прошепотів демон. — Це підтвердження для мене. У тебе більше немає дверей усередині.

Лампад підняв те, що тримав у руці. Це була крейда. Довга, біла, зламана навпіл.

— Я – малюнок, Артеме. — Лампад легко зістрибнув униз. Він приземлився безшумно. Тепер він був високим, на зріст Артема. — Я – те, що ти малюєш, коли ламається твій розум. Але це не означає, що я не можу бути реальністю.

Артем позадкував, не відриваючи очей від демона. 

— Ти ж не справжній. Я просто... втомився.

— Втомився? — Лампад відкинув крейду й та беззвучно впала на асфальт, почавши танути. — Ні. Ти згорів. А я — попіл, що залишився. І на Гелловін я прийшов, щоб тебе забрати.

Лампад зробив крок уперед. Його обличчя стало розпливчастим, а потім... воно знову стало обличчям, Артема. Абсолютно ідентичним. Але з порожніми очима.

— Там, у тумані, ніхто не знайде твою історію. — Артем-Лампад вказав на фігуру в плащі, що стояла біля дерева. — Він теж думав, що це просто марення.

Лампад простягнув руку.

— Ходімо. Доведемо світові, що божевілля — це не хвороба. Це — трансформація.

Крик Артема поглинув туман. Єдине, що було чутно, це далекий скрип-сс-скррр дерев, які вітали нового члена їхньої нічної, безкінечної вистави.