Лавочка біля дуба, або Осіння пісня

Тоня вже звикла до цієї старенької. Вона з’являлася лише раз на рік, тому заклопотана родинними справами й роботою жінка не одразу помітила, що незнайомка в поважних літах приходить одного й того ж дня — дев’ятнадцятого жовтня, всідається на лавочку під старезним дубом і, на диво всім перехожим та зівакам з вікон будинку, співає.

Іноді дуже хотілося вийти й запитати, навіщо вона це робить. Та чомусь Тоня завжди відкидала подібні ідеї. Бо ж хто її знає — деякі мешканці будинку взагалі поговорюють, що та старенька якась несповна розуму.

Однак цього року все склалося інакше.

То була субота. Чоловік займався ремонтом автомобіля, що гарантувало його відсутність на найближчі кілька годин, а син поїхав до друга з ночівлею. Останній надзвичайно переконливо клявся, що вони робитимуть домашнє завдання. Залишившись на одинці, жінка вирішила згаяти вільний час за книгою, тому запаслася повним заварником чаю і вмостилася на дивані, накривши ноги пледом.

Осіннє, але ще на диво тепле, повітря тихесенько прокрадалося крізь прочинене вікно, попутно колихаючи барвисті гілки дерев. Сонце то визирало з-за хмари, то ховалося за нею, а його промінчики пустотливо стрибали жовтими, коричневими, оранжевими й червоними листочками. Та Тоня не дуже помічала всю ту красу, адже, разом з героями книги перемістилася до літа.

Раптом звук, який несподівано домішався до інших вуличних відгомонів, виманив жінку зі світу роману. Вона відклала книгу, не без розчарування примітила, що чай закінчився, й підійшла до вікна, аби підтвердити свою здогадку.

І дійсно! На лавочці сиділа все та ж старенька і старанно витягувала слова пісні:

Ніч яка місячна, ясная, зоряна,

Видно, хоч голки збирай,

Вийди, коханая, працею зморена,

Хоч на хвилиночку в гай!

Сядемо вкупочці тут під калиною,

І над панами я пан!

Глянь, моя рибонько, — срібною хвилею

Стелеться в полі туман.

Гай чарівний, ніби променем всипаний,

Чи загадався, чи спить;

Ген на стрункій та високій осичині

Листя пестливо тремтить.

Не те щоб в неї виходило дуже гарно співати, але в голосі незнайомки відчувалася душа. Душа, яка одночасно і співає, і плаче, і сподівається. Сподівається? Але на що?

Тоня відчула нестримне бажання з’ясувати це. Тому на ходу схопила жакет і вискочила з квартири, поспішаючи добігти до старенької швидше, ніж та доспіває пісню і, посидівши хвилинку, як зазвичай, піде. 

Пощастило: коли жінка наблизилася до незнайомки, та затягувала останні рядки:

Тепло — ні вітру, ні хмар...

Я пригорну тебе до свого серденька,

А воно палке, як жар.

А Тоня тим часом відчула себе дурепою. От і що вона зараз скаже? Як запитає? Мабуть, таки ідіотська була ідея. Вона навіть почала потроху задкувати, коли незнайомка зупинила її:

— Мила, чому тікаєш, якщо вже вийшла? — її губи розтягнулися в добродушній посмішці. Здавалося, навіть сірі очі випромінювали тепло і спокій.

— Я… Добрий день, — Тоня зважилася сісти поруч. — Просто подумала, що не гарно буде відволікати Вас.

— Дарма. Трішки спілкування мені не завадить. Якщо чесно, іноді мені його так не вистачає... Та і я бачила твій зацікавлений погляд останні кілька років. Вже не сподівалася, що зважишся прийти.

— Думаю, Вам доводилося бачити дуже багато таких поглядів, — жінка знітилася, щойно слова вилетіли з вуст, та поспішила додати: — Тобто я хотіла сказати, що це незвично і…

— Не хвилюйся так. Я не образилася. І добре розумію, як виглядаю збоку. Шостий десяток цього року розміняла, а й досі співаю під вікнами, — реготнула, покручуючи пальцем біля скроні.

Тоня подумала, що виглядає вона принаймні років на п`ятнадцять старшою, але вирішила промовчати, все ще журячи себе за нестриманість.

— Як Вас звати?

— Дарина. Хоча він кликав мене Дарусенькою.

— Хто?

— Той, для кого я співаю.

Її погляд вже не фокусувався на чомусь конкретному, емоції на зморшкуватому обличчі хаотично змінювали одна одну, очі незвично заблищали. А за кілька хвилин вона почала оповідати свою історію.

Я була зовсім юною, наповненою мріями й енергією. Здавалося, ніщо не завадить мені побудувати життя, як годиться: закінчити школу, вивчитися в інституті, влаштуватися на роботу, закохатися, вийти заміж і народити зграю діточок. Та так я думала до того самого поворотного моменту, який вніс суттєві корективи в бачення власного майбутнього.

Того дня я без настрою пленталася місцевими вулицями, аж поки не надибала цю лавочку під дубом. Всілася на неї, думала щось сама до себе, і то так зосереджено, що не почула, як поруч сів якийсь молодик.

— Чому так сумно зітхаєш? — я аж підскочила. — Тю, невже такий страшний?

— Бо задумалася. І взагалі, ми ніби не  знайомі.

— Олесь, — поцілував мою руку, поки я дивилася на це дійство з круглими очима.

— Дарина, — все ж також представилася.

— Отож, Дарусенько, що за тяжкі думи тебе так засмутили?

— Та то пусте. До того ж ніби тобі робити нема чого, як вислуховувати проблеми школярки.

— Але я таки запитав.

Поки він виблискував своїми ямочками на щоках, я потайки розглядала його. Майже квадратне обличчя з високим лобом, на який спадали темні хвилясті пасма, зацікавлено-хитрий зеленоокий погляд, тонкі губи, складені в легку посмішку. А ще — родимка на лівій щоці. Я її підмітила одразу, бо мама якось говорила, що люди з родимками на щоках доброзичливі й працьовиті. Олесь з вигляду мав років вісімнадцять-двадцять. Чомусь захотілося дізнатися точно, але стрималася.

— Годі розглядати. Розповідай, що в тебе сталося.

Пам’ятаю, я тоді так почервоніла, що навіть уявилося, як моя голова на гігантський стиглий помідор перетворюється. А Олесь тим часом втішався з мого стану. Нічого не сказав, але ж з виразу обличчя все помітно! Тому, аби відвернути увагу хлопця від моєї ганьби, випалила йому свою проблему. Хоча насправді, то лише тоді проблемою здавалося.

Річ ось у чому: того дня дівчата в школі пліткували про випускний вальс. Сама не знаю, чому вони підняли цю тему, коли до того ще майже рік! Та мені вистачило розуму бовкнути, що я в цьому участі не братиму, бо рухаюся, як ведмідь. Звісно це була несправжня причина. Бо на ділі я просто соромилася танцювати з кимось з однокласників. А приятельки кепкувати з мене почали.

Коли випалила цю тираду, Олесь на мене подивився як на дурепу. Хоча по-доброму, ніби побачив дитину, яка боїться вперше самостійно скуплятися в магазині. Пам’ятаю, та поблажливість аж в серце кольнула. 

— Оце і все? Ти так зітхала, що я думав, дійсно щось серйозне, а тут така дурниця!

— З мене навіть найближчі подруги посміюються, — ображено склала руки на грудях і відвернулася.

— Вони просто злючки. Та ти не зважай, скоро забудуть, — він обійшов мене по колу і зазирнув в мої очі. Знову стало незручно, тому опустила голову.

— Не дивися так, — тихенько пробубніла.

— Як?

— Та взагалі ніяк на мене не дивися.

— Чому?

— Мені ніяково.

— Мила ти дівчина, Дарусенько, але надто сором’язлива. Треба виправляти, бо не станцювати шкільний вальс нікуди не годиться.

— І як же це зробити?

— А от просто зараз взяти й потанцювати зі мною.

— Що?! — я ледь не до дірок продивилася обличчя хлопця , аби переконатися, що не жартує, а він тим часом вже простягнув мені руку, запрошуючи до танцю. — Ні-ні-ні!!!

— Та чому?

— Я… не можу. А люди що скажуть? Та й взагалі непристойно це, танцювати з хлопцем, якого знаю від сили хвилин п`ятнадцять.

— Нічого ти не розумієш. Якраз це на краще. Зараз переживеш три хвилини сорому й одразу, як розійдемося, забудеш про них, бо ми більше не побачимося. А якби знайомий хтось був, то довелося б його регулярно бачити й за кожним разом згадувати незручний момент.

— На мене дивитимуться, як на легковажну дурепу.

— А якщо на мене дивитимуться як на ще більшого дурня, тобі буде легше?

— Тобто?

Замість відповіді він почав співати. Його барвистий оксамитовий голос полився з вуст, ніби свіжий мед. Не зупиняючись, Олесь взяв мене за руку й повів у танку. Хоча я навіть не одразу відчула, що ми почали танцювати. Занадто вже була зачарована його співом та… очима, які чомусь відмовлялися відпускати мої. Серце так сильно вистукувало в такт пісні, що аж у вухах віддавалися глухі удари. Здавалося, світ навколо нас розлетівся, як пожовкле дубове листя позаду нас.

А потім танець завершився. Разом з його співом. Мене грубо й боляче швиргонуло назад в реальність. Тим часом хлопець попрощався зі мною швидше, ніж я встигла оговтатися, і забіг до під’їзду ближнього будинку.

На очах постарілої Дарини блищали сльози, поки вона мугикала собі мелодію такої значущої для неї пісні й злегка погойдувалася в такт. Тоня боялася зачепити жінку, тому мовчки чекала, коли та вибереться з тенет спогадів.

— Ось така історія, мила, — нарешті тихо, майже пошепки, відказала Дарина.

— І все? Невже ви більше не бачилися?

— Чому ж…

Олесь на стільки запав мені в душу, що мене буквально роздирало зсередини бажання хоча б на секундочку ще раз побачити його. Тому я внадилася щодня приходити до тої лавочки біля дуба. Як-не-як, а схоже, що він або жив у тому будинку, або ж мав когось знайомого в ньому, тому я вірила: рано чи пізно, дочекаюся.

І цей день настав. Моєму щастю не було меж, коли в хлопчині, що вийшов з під’їзду та стрімко наближався до мене, я впізнала Олеся. Серце затарабанило, ніби вимагаючи випусти його з кістяної клітки.

— Добрий день, Дарусенько, — він осяяв посмішкою мене і ще щонайменше пів світу.

Я, ігноруючи всі норми пристойності й здоровий глузд, кинулася йому на шию. Після кількох секунд роздумів його руки зімкнулися в обіймах. Потім ми всілися на лавочку і теревенили без упину… Про все і ні про що.

Так продовжувалося майже два місяці. Коли стало холодніше, Олесь почав виносити мені плед і бережно загортати мене в нього. Розмови стали коротшими, бо хлопець не хотів, аби я довго перебувала на холоді. Але наші зустрічі почали подобатися мені більше, адже, зігріваючи, він огортав мене своїми теплими обіймами.

А потім одного дня все різко припинилося:

— Вибач, я мусив зізнатися тобі раніше. Навіть не так. Я взагалі не мав права зближуватися з тобою, — сказав мені хлопець, коли прийшов до мене, але чомусь без пледа. — Вона чекає на дитину.

Я звісно знала, що він мав дівчину, з якою зустрічався кілька років. Їхні стосунки зародилися, коли вони були ще дітьми. Олесь розповів про неї одразу, наголосивши, що наші стосунки можуть бути лише дружніми. Але, як і будь-яка закохана дівчина, я не могла вбити в собі надію. Тому заглушувала голос совісті, яка висловлювала яскравий протест кожного разу, коли я збиралася на зустріч з чужим хлопцем.

— Ти знав про це, коли ми зустрілися вдруге?

— Я знав це і під час першої зустрічі.

— Тоді навіщо?..

— Бо закохався, — це вперше він сказав мені, що любить, але від цього стало лише гіркіше. — На жаль, я надто пізно зрозумів різницю між дитячою прив’язаністю і справжнім почуттям. Та я не можу вчинити інакше. Зовсім скоро в нас весілля. Пробач і прощавай, — сказав мені це й пішов, не обернувшись жодного разу.

— Я дочекаюся своєї черги, чуєш? — крикнула йому вслід. — Щороку, в день нашої першої зустрічі, я приходитиму сюди, до нашої лавочки, і чекатиму на тебе. Я не помру, поки не дочекаюся справжнього побачення з тобою, на яке матиму право. 

Напевно саме диво допомогло мені без пригод дістатися додому. Сльози котилися, ніби краплі дощу по склу під час сильної зливи.

Втім, я дотрималася своєї обіцянки. Щороку, дев’ятнадцятого жовтня, приїздила на наше місце і співала пісню, якою він мене колись закохав у себе.

А ще, як і планувала, з відзнакою закінчила школу, потім інститут. На роботу теж влаштувалася. От тільки заміж не вийшла і зграйку діточок не народила. Не змогла я подарувати себе іншому чоловікові. Чи то в мене серце таке дрібне, чи то мій Олесь такий величезний, що заповнив все місце в ньому собою.

Знову Тоня мусила дати Дарині час, аби та оговталася. З подивом жінка зрозуміла, що її очі теж мокрі від сліз, і поспішила швиденько витерти їх.

— Це так сумно…

— Сумно. Але прекрасно.

— Що ж тут прекрасного? — не стрималася Тоня.

— Кохання. З усього спектру почуттів, які я відчувала за життя, це — найпрекрасніше.

— А чому Ви вирішили розповісти мені свою історію? — Тоня запитала радше не з цікавості, а щоб заповнити тишу, яка почала затягуватися.

— А кому ж ще, якщо не його онучці?

— Кому?! Маєте на увазі, що…

— Так. А твоя мама — моя тезка, хіба ні?

Після тої розмови з Дариною минуло сім років. Вона продовжувала щороку приїздити на лавочку біля дуба й співати. Але Тоня вже не наважувалася вийти до неї. Хоча вікно дев’ятнадцятого жовтня завжди лишала відчиненим і потай слухала, як співає старенька.

Насправді Тоня змогла відшукати чимало ниточок з цієї сумної історії. Її вже покійну маму дійсно звали Дариною. Однак дідусь ніколи не називав її саме Дарусенькою. Кликав Дарою, Дарунею, Дарійкою, Дарочкою… Але  Дарусенькою — ніколи.

До того ж квартира, в якій вона зараз жила разом з чоловіком і сином належала дідусеві. Але він ще замолоду разом з дружиною і малесенькою донькою, Тониною мамою, переїхали в село до його батьків, а квартиру почали здавати. В родині говорили, що так вирішили, бо в місті жити було дорого, а в селі й будинок великий — на всіх вистачить місця, і свіже повітря, яке корисне для дитини.

Тонина мама, коли вийшла заміж, переїхала до чоловіка. А коли настала черга Тоні, постало питання, де жити. От дідусь і зробив онучці подарунок на весілля.

Ще одною невеликою, але цікавою деталлю виявилася родимка на щоці. Адже, в Тоні вона також була.

З роздумів жінку витяг спів Дарини. Вона заплющила очі й прислухалася. Аж раптом до голосу старенької домішався ще один, напрочуд знайомий і рідний. Голос дідуся. Тоня кинулася до вікна. На її очах, під дубовим листопадом, два вже немолоді, але все ще люблячі серця нарешті зустрілися. Вони, майже плачучи, доспівали пісню до кінця, хвилю подивилися одне на одного, а потім Олесь нарешті пригорнув до грудей свою Дарусеньку.

Тоня посміхнулася, подумавши, що кохання таки справді найпрекрасніше зі всіх почуттів, що існують. Іноді на стільки складне, що від нього ганебно відмовляються. Однак терплячих доля часом нагороджує. Свій дарунок вона зберегла і для старенької, яка дотрималася обіцянки, даної майже життя тому.

Олесь і Дарина прожили разом ще цілих двадцять років. Кожного дев’ятнадцятого жовтня вони влаштовували справжні побачення на лавочці біля дуба і затягували таку знайому обом пісню, не піддаючись ані дощу, ані холоду, ані здивованим поглядам, ані старості.