Любов у стилі бохо-люкс
Оповідання / ГуморЛідуся кокетливо погойдувала ногою, на якій красувалися чорні, без надмірностей, туфлі, й грайливо вигукнула:
— Француз, так! Чистопородний французький француз! Так-так, я виходжу заміж за француза! — Знов наголосила вона на національності й залила залу ресторану дзвінким сміхом.
Цієї зустрічі однокласників Лідуся вже не уникнула, як минулі роки. Раптове французьке щастя вдихнуло в неї впевненість у собі. Вона більше не соромилася ні своїх сорока років, ні кар’єри, що так і не склалася, ні відсутності сімейного статусу. Її навіть вже не дратували чоловіки колишніх подруг. Лідусі нарешті відкрилося, що від «взаєморозуміння» у парах лишилися лише банкетні усмішки.
Інша річ – вона, яка сміливо хизувалася яскраво-рожевим міні, натягнутими на втомлені роками стегна. У неї було вдосталь часу вивчити філософію топових нутриціологів, щоб переконатися: целюліт більше не треба ховати – це частина жіночності. Та все ж до цієї зустрічі однокласників Лідуся готувалася ретельніше, перефарбувавши волосся з випалено-жовтого у трендовий сивавий.
— Платиновий, — ствердно промовляла власниця аміачної шевелюри, злегка нахиляючись уперед та дозволяючи брязнути аксесуарам у силі бохо-люкс.
— Лімітована колекція Dior Cruise Collection, — одразу пояснювала моложава, насолоджуючись округлими поглядами на масивну мідь.
Лідуся відчувала, що їй нарешті є чим втерти носа шкільним вискочкам та всюди насолоджувалася тріумфом. Понад три місяці вона вела листування, що розпалювало її лібідо, із загадковим європейцем. Спочатку діалоги обмежувалися кількома фразами, але незабаром без них не починався день. Стало звичним оновлювати чат навіть під час робочої наради та ревнувати, якщо статус «офлайн» залицяльника тривав більше ніж 20 хвилин.
Текстовий роман переріс у щоденний обряд: за сніданком вони ділилися ранковими ритуалами; за обідом – робочими негараздами; а за вечерею дозволяли собі пікантні подробиці про сузір’я родимок на тілі. Лідуся навіть зізналася, що на лівій груді в неї проріс ромбик з папіломи. У відповідь француз прислав фото коліна, прикрашеного вродженою плямою тієї ж форми. Лідуся відчула енергетичний контракт душ і поринула у геометричні сни, рахуючи дні до зустрічі. Француз обіцяв прибути щойно закінчиться торгова чверть, щоб увезти її в оксамитовий сезон – з мідіями, м’яким сиром та Божоле-нуво з самої Бургундії.
— Що робити з французом-то будеш? — Розпитували колишні співучні на зустрічі, потягуючі червоне від якого радше пахло порошком, ніж виноградом.
Лідуся відчула ревні нотки вчорашних подружок та урочисто розреготалося, не контролюючи голос:
— Як що? Надсилати вам листівки з Півдня Франції.
В призначений день француз розгублено переступив митну лінію й несподівано блиснув коронкою жовтуватих зубів — ніби викуплених із скрині контрабандиста. Чимось він нагадував Пабло Ескобара у дисконтному варіанті: засмагла на оливковій плантації шкіра натякала на трохи підгуляле французьке коріння, а масні завитки волосся вибивалися з-під подолу сорочки з ромбами. Пахнув француз рафінованим маслом, але Лідуся відразу учула елітний «Maison de Mystère». Вона анітрохи не сумнівалася, що задерта сорочка – не через кустарну роботу швейного цеху, а «шарм бунтівника» від Balenciaga.
Пізніше господиня ромбових снів помітила у паспорті судженого марокканське громадянство й здивовано звела брову. Ламаною слов’янською їй пояснили, як понад півстоліття тому вагітна мати мала необережність вирушити в експедицію на марокканські поля, де її й застали пологи. Так він, чистоплемінний француз, здобув африканське громадянство. Лідуся спалахнула рум’янцем від допущенної недовіри й кинулася терміново загладжувати грішну думку кулінарним штурмом. Заплановані автентичні ресторани змістилися на користь рецептів від Ектора Хіменеса-Браво. Вона навіть метнулася до торгового центру по новенький елітний посуд, поки європеєць відсипався з дороги. Геометричні сни Лідусі ось-ось мали втілитися в реальність – і вона не збиралася ділитися його магнетичною енергією із якоюсь офіціанткою.
У відповідь француз щедро осипав слов’янську шию Лідусі марокканськими прикрасами. Відтоді передзвін рудої міді дзвенів за нею луною – і в під’їзді, і на офісних перекурах, у черзі до кавоавтомату. Так вона миттєво придбала нове прізвисько – Мадам Ксилофон. Лідуся нервово кигикала, поправляючи кліпси з блакитним каменем та пропонувала співробітницям:
— Дівчатка, гляньте, скільки ексклюзиву – всього 70$ за штуку. Продаю, ну? — Ділилася вона галереєю телефону, а мовчазне похитування сприймала за сором’язливість і продовжувала: — Мій француз такий незграба. Приголомшений мною, він привіз валізу прикрас замість гардероба. Купіть гарнітур – хочу до зарплати потішити його костюмами від Tom Ford.
Іноді, звісно, їй висловлювали сумніви щодо справжності французького аристократизму. Але щоразу, після пекучої африканської ночі, Лідуся змахувала криву думку разом із зім’ятими простирадлами з ромбовим візерунком. Щонеділі вона до полудня милувалася переливом олійно-чорних волосків на його грудях, а потім перебирала акційні пропозиції у супермаркетах. Їй належало заскочити одразу до кількох, щоб зібрати продукти на буррато з базиліковою олією, равіолі ручного ліплення та тарт татен з ванільною піною, яку вона нарешті вдосконалила після п’яти невдач.
Француз цінував це стримано. “За етікетом належить бути трохи невраженим” – пояснювала собі Лідуся. Та щоразу за вечерею вона захоплено слухала його історії: про верблюдицю Салму з Агадира, про гастрономічну школу на Касабланці, з якої він утік за покликом пʼят на оливкову плантацію, і про ту мить, коли став зіркою кулінарного шоу – експертом з оливкової олії. Лідуся слухала смакуючи кожен його жест і милувалася складочкою над губою, у якій вдячно збиралося озерце базилікової соусу або ванільної піни.
Вже на початку жовтня Мадам Ксилофон обережно поцікавилася, коли ж нарешті відкриються для неї пейзажі Півдня Франції? З її нігтів вже зійшов манікюр з мушлями, а бирка на купальнику все ще теліпалася нерозпакованою. Француз аффектированно розвів руками, пояснюючи, що оксамитовий сезон – час для пенсіонерів. І що вона, Лідуся, дефілюючи своїм F-бюстом, відправить до підземного Тартару якогось ветерана.
Усередині дама вся стиснулася від розбитих планів, але француз оплатив SPA-вікенд у заміському готелі, де бирка з купальника була нарешті знята. Гордовито втягнувши живіт до хребта, Лідуся виставила у соцмережі серію світлин. На останній її платинова голова знайшла дзен на засмаглому, з маслинових садів, плечах.
В холодний сезон нудьгувати парі не було часу – слов’яночка дивувала коханого національними традиціями: водила святити кутю, жбурнула в нього чобіт через ворота, запросила пірнути у січневу ополонку, а у квітні здивувала розписаною хусткою на Паску. Після млинців на Масляну рішення залишатися в Лідусиній квартирі вони не приймали – за них це зробила держава, оголосивши карантин та зачинивши кордони. Проте рішення проштампувати паспорти вони ухвалили власноруч – без постанови Кабміну та з ентузіазмом.
Так, майже непомітно, її подушка стала “їхньою”. Втім, як і зарплата, квартира та кіт. А все тому, що головним індикатором жіночого щастя залишалася Лідусина посмішка. І чи так важливо для жінки розуміти де закінчуються декорації, якщо очі нарешті набули щасливого блиску?
