Людина

Ось душа моя,

Морями, океанами відкрита,

У небо дивиться

Блакитно-сірими очима.

Спокійною, мов дзеркало, лежить

Поверх води.

Там, де лиш безодня,

Бувають бурі,

І хвилі б’ють об берег

В німій зажурі,

Коли вона болить.

Коли нерівним ритмом серце,

Жене гарячу чорну кров,

Коли здіймає велетнів залізних,

На гребнях темної води,

І спочивати кличе їх,

Униз, на дно…

Їй байдуже.

Їй все одно.

Живим залишити цей світ не зміг ніхто.

І їй немає діла часом,

Що там, в  безодні та на глибині,

Під товщею, шаленим натиском води,

Роздавить все,

До дна притисне,

І мулом занесе сліди,

Та й поховає назавжди,

Глуха до крику, скільки не кричи.

А потім знову заспокоїться,

І буде, дивитись в небо,

Тими дитячими,

Блакитно-сірими очима…

                                                       2026 рік