Ми з тих, що пускаємо коріння

Чернігівський вечір пахне яблуками й тихим садом. Тут ніч не обриває день — вона продовжує його, як підземні жилки продовжують гілку.

Незалежність тут — мов соки в стовбурі: не видно, але саме вони підтримують дерево, навіть коли буря ламає верхів’я. Це край, де кожна руїна стає початком, а кожна тінь зберігає пам’ять, а не страх. Його витримка — як дуб, що росте повільно, але несе в собі тягар століть. У цій тиші листя шепоче про силу землі, що підтримує світ, як вечір тримає світло.

Чернігівський голос звучить крізь камінь і сад, і коли питає: хто ми? Відповідаємо просто: ми несемо в собі силу, щоб знову розцвісти після руїн; ми з тих, що пускаємо коріння, навіть коли світ валиться вниз.