Ми землі своєї діти.

Я пам’ятаю мить, коли тебе не стало,
​Коли застигло серце назавжди,
​Коли життя твоє зів’яло,
​І снігом замело залишені сліди.
Ти ліг на землю, мов відпочивати,
​Та не підвівся більш, хоч як не кликав я,
​Мені лишалося лише кричати,
​Молити повернутись до життя…
​Коли збагнув я, що ти вже далеко,
​Коли зненавидів усе в собі,
​Мені пробігти було так нелегко —
​Сто метрів, програної ворогу землі.
​Потім бліндаж — як одкровення порятунку,
​І знову сльози, знову крик,
​Я став людиною вже іншого гатунку,
​Але той, ким я був, назавжди зник.
​А потім знову бій — ми наче б то вулканом Кидали лаву навсебіч,
​Цей день для вас буде капканом,
​І не закінчиться ніколи ваша ніч.
​А потім я вернувся знов до тебе,
​Не зміг, хай навіть мертвого, лишить,
​Я бачив очі, що дивились в небо,
​Ніколи не забуду — в пам’ять в’їлася ця мить.
​І, виючи, дотяг додому,
​Хай на щиті — кожен із тисяч вас живий,
​І як би тяжко не було самому,
​Я знову повернуся у цей стрій.
​І в пам’яті моїй, хай скільки буду жити,
​Зі мною завжди буде посмішка твоя,
​І з цього спогаду я буду лиш радіти,
​Найвища нагорода буде це моя.
​
​ Биківня 20.03.2026 р.