Міфічна істота

У тінях сизих, де сплелись тумани,

Жила істота — хитра і німа.

Вона не знала жалю чи догани,

В її очах — лише скляна пітьма.

Вона пройшла крізь замкнені ворота,

Висмоктуючи золото з долонь.

Зник блиск монет, лишилася скорбота,

І в кузнях людства згас надій вогонь.

Без грошей світ змалів, зчорнів від туги,

У кожен дім прийшла холодна тінь.

Зламались плуги, опустіли луги,

І люди впали в прірву потрясінь.

Та є закон, що вищий за стихії,

Він витканий із місячних променів.

Почувши плач і сповнені надії

Благання тих, хто вірив і терпів,

З’явився Чарівний Суд — прозорий і суворий.

Судді в мантіях із зоряного скла

Знайшли істоту в лігві, де похмуро

Вона свій скарб загарбаний гнітила.

«За кожну сльозу, що впала додолу,

За кожен день, що ти в людей забрав,

Ти не побачиш більше волі колу,

У вічних ґратах зникне твій оскал!»

Тепер у вежі, де немає вікон,

Де час стоїть, мов застигла вода,

Істота платить самотою віку,

І в`язниця її — холодна й тверда.

А золото? Воно дощем пролилось,

Повернулось у руки, в серця і в міста.

І щастя людське знову відродилось,

Бо зло перемогла закону чистота.