Мистецтво неба

Яблучний мед у смак чаю,
Котрий лишили на столі,
Не врятує від страху й злості
В темряві доріг.

Звуки мотору раз за разом
     Заповнюють тишу,
І світло фар пробивається між
     Зустрічним вітром.

Ми… сидимо поруч, майже впритул -
Але чи лишились близькі між собою?
Погляди - мов відлуння себе,
Розчинені в сутінках шляху.

Коридори дерев,
    Що проносяться на узбіччі,
Допивають залишений [зимою]
    Сніг на одинці.

І в цю мить нагадували собі:
Скільки б не шукали ідеального коріння,
Скільки не копали все глибше й глибше -
Все одно помиляємось

Через їхнє випадкове сплетіння.
Ми вже не помічаємо старіння -
Ні себе, ні любові між нами.
Інколи минулі зустрічаємось у снах,
Де були короткі ночі
Для слів, що розсипалися до ранку...

І тихий голос промовив:
``Ти можеш обрати не стіль владні частиці?
Щоб будувати ці не потрібні будинки.
Чи все залишимо на забуття?...``

Відкрий, будь ласка, очі - бо ми вже не у снах,
Це вже навіть не в думках і
не в явних твоїх світах.

Побач, що в цих будинках
     Замість вікон - жовте листя,
Де безпорадність, яку не зітреш ні скотчем,
      Ні дощем…

Але, може, саме в цьому -
І є мистецтво неба:
Вчитися мовчати,
І все ж лишатися…

Лишатися з Тобою серед натовпу.