Місто в пустелі пам`яті. Глава 2. Ліс

Саме так вони вперше опинилися серед людей.  Надворі вже вечоріло, і сонце, схоже на велику помаранчеву лампу оточену тонким папером, грало між ажурним листям білих дерев, створюючи химерну гру світла й тіні. Щойно нові знайомі ступили на тверду землю, а точніше на ворс червоної доріжки, всюдихід розчинився за їх спинами, а очі засліпили сотні спалахів від фотоапаратів. Довкола майоріли святкові вогні, лунали веселі голоси – схоже, тут була вечірка.

Уля впевненим кроком рушила уперед, ніби сотні разів робила це раніше.

— О, ти тільки подивись туди, прошепотіла вона на вухо Лео, – це ж сам Шамшшшш….

Далі Лео не розчув, йому здалося ніби Уля зжувала шмат паперу. 

— Вітаю, – Уля шанобливо вклонилася якійсь блідолицій пані.

До Лео чемно схилився високий блідий джентльмен чиє обличчя здавалося вирізаним з тонкого пергаменту. Інша пані присіла в реверансі поруч із ним. Її довга сукня з паперу тягнулася шлейфом за нею. Уля безтурботно щебетала до випадкових знайомих щось про шоколад і піну у ванній, хоча Лео важко було розрізнити слова. Він вдивлявся у вуста гостей – вони лише шаруділи, ніби набиті хрустким папером. Обличчя всіх були страшенно бліді, а макіяж панн надмірно яскравий. 

``Може мені позакладало у вухах?`` – подумав хлопець і став розглядати чудернацькі костюми гостей: довгі сукні, складки, кольори.

Поруч пролунав хрускіт розірваного паперу.

— Перепрошую, будь ласка! – Уля щиросердо вибачалася перед дівчина, якій випадково наступила на поділ сукні.

Незадоволена пані демонстративно відірвала залишки сукні, залишившись у мініспідниці, і, не задерши підборіддя, рушила далі.

 Мандрівники блукали садом, вигинами його стежок, невеличкими місточками над білими озерами. Від озер піднімався запах схожий на запах на клею . Того самого, що після висихання лишає на пальцях тонку прозору шкіру.  Черговий паперовий пан сухо привітався з ним та пройшов далі.

Поки Уля спілкувалась з однією парою, Лео зірвав квітку обабіч стежини – так і є – паперова. Він звів погляд до дерев і штучне листя зашаруділо, імітуючи вітерець серед лісу. Поруч прив’язані за нитки фігурки-орігамі птахів підлітали в небо й знову вертались на свої місця, наче були на повідку.

Кілька молодих осіб сиділи на краю озера і бовтали у ньому ногами. Ноги так набухли, стали вологими й важкими, і було враження, ніби от-от відірвуться. 

Лео показав Улі жестом, що хоче пити. Гостям простягнули келихи з білими стружками паперу. Хлопець здивовано подивився на супутницю.

— Тобі не смакує молочний коктейль? Вершки для нього добувають у повній тиші, витримуючи старовинний рецепт без доторку води!

Уля захоплювалася складними фігурами дивовижних тварин, сукнями неймовірних дизайнів, але Лео відчував явну відразу до оточуючого простору. Йому доводилося цілувати сухі тендітні руки панн. Одна з них розплакалася, сльози текли її обличчям, воно сірішало і втрачало форму. Її супутник намагався заспокоїти її, проте панна дедалі сіріла й перетворювалася на незграбну використану серветку.

Прямісінько коло столу з паперовими кульками двоє хм.. клаптів паперу, що певно колись були людськими фігурами влаштували бійку, відриваючи один від одного шматки. 

І раптом дикий вереск, єдине справжнє слово, увірвалося в тривожні роздуми Лео:

— Пожежа!

Паперовий ліс палахкотів.  Сонцне-ліхтар перегрілося і запалило свій абажур. Дерева-орігамі швидко перетворювалися на чорний попіл, вогонь стрімко наближався до наших героїв.

— Вода, потрібна вода! – верещала Уля, кидаючись до різних паперових постатей садом!

Та Лео розумів, що вода так само як і вогонь несумісні з цим світом. В тривожному танці вогню гості продовжували спілкуватись, танцювати, посміхатися, змінюючи форми, не усвідомлюючи, що вогонь їх знищує вщент. 

Схопивши Улю за руку Лео побіг у бік залишеного всюдихода. Його там не виявилось. Дерева ланцюжком спалахували один за одним.  Згорілі кавалки паперу, наче мухи літали довкола, сідали на плечі, волосся.  Лео і обійняв налякану Улю. І в ту саму мить прохолода всюдиходу огорнула друзів і машина понесла їх геть з цього пекла.