Мій рік в Оксфорді: історія, що вміє закінчуватися

Вчора я плакала у плацкарті. Довго. Ні, не через те, що зі мною їхала дитяча баскетбольна команда (ніде правди діти, спершу я схлипувала – але швидко взяла себе в руки; я вмію миритися з тим, що мені не подобається). Щоб якось втекти від вересків і перекидування їжі на верхніх полицях, я відкрила завчасно завантажений на Нетфліксі ``Мій рік в Оксфорді``. На середині фільму я вже чемно схлипувала, а на останніх двадцяти хвилинах – голосно вила. Настільки, що навіть дитяча баскетбольна команда притихла і дивилась на мене з тією сумішшю страху і цікавості, з якою ми дивимось на людей, які явно переживають щось важливе.

Сюжет простий, але підступний. Американська студентка Анна отримує стипендію на навчання в Оксфорді. Вона потрапляє у світ академічних бенкетів, читальних залів, вечірок у готичних залах і розмов, які завжди балансують між цитатами з Байрона та філософією смерті. У Анни все розплановано: від майбутньої кар’єри до списку обов’язкових справ у Оксфорді. Вона живе за чітким маршрутом, де кожен крок передбачений. А у Г’ю немає жодного плану – він знає, що його час обмежений, і вміє проживати кожен день так, ніби це останній. Вони знайомляться. І якби це був звичайний ромком, далі можна було б розслабитись, але в цій історії інший ритм. У Г’ю смертельна хвороба, і замість традиційної казки ми отримуємо хроніку кохання, яке з самого початку знає, що має термін придатності. І все, на спойлерах я закінчу (насправді, я ще по трейлеру здогадалася, що так воно і буде, але якщо Ви - ні - то я вам щойно заспойлерила фільм, вибачте).

Атмосфера фільму – якби хтось вирішив змішати британську академічну естетику з теплим світлом ламп, шаурмою на набережній і безкінечними діалогами про сенс життя. Тут є і вечори читання поезії, і глибокі розмови про смерть, і момент на балу, коли зненацька починає грати Troye Sivan - Rush (до речі, єдина його пісня, яка мені подобається), і ти відчуваєш – все, фільм виграв.

А ще там є кучерява подруга головної героїні, що нагадала мені мене: поводиться так само, жартує так само, і тепер я офіційно вирішила, що я не дивна, а дотепна. Поруч із нею – ексцентричні друзі та подруги, багаті британці, ліниві викладачки та бібліотеки, в яких хочеться жити, поки світ за вікном не вигадує щось нове.

І десь між поцілунками під дощем, бібліотечними ночами й випадковими зустрічами на вузьких вулицях з’являється фраза, яка прибиває сильніше, ніж сцена розлуки: ``Послідовність миттєвостей – це все, що в нас є``. Бо саме це й про життя і смерть: ти ніколи не знаєш, коли історія обірветься, але завжди можеш вирішити, як проживати кожну сцену. Не відкладати розмови, не економити на ніжності, не чекати “правильного моменту”, бо правильним він стане лише тоді, коли ти його обереш. Ми звикли мислити роками, десятиліттями, планами на пенсію, але насправді все, що в нас є, – це одна-єдина мить, яка щойно стала минулим. А, можливо, сенс у тому, щоб вміти нею насититися.

І я розумію, що цей фільм не про кохання в Оксфорді. Він про життя у всьому, що трапляється між миттєвостями. Навіть у плацкарті.

Зображення: Netflix