Між мною і тобою

Я стояв на вокзалі, чекав на прибуття потяга. Щоб якось зайняти руки й відволіктись від тривожних думок про приїзд Анни, я закурив. Шкідлива звичка — нічого не скажеш, і Анна б це не схвалила, але вона вже настільки вкоренилася в мені, що стала невидимою частиною мене самого.

Ми з нею зустрічаємося вже два роки. І ось тепер вона поїхала до столиці здобувати вищу освіту, а я залишився в рідному місті, де ми з нею й познайомилися. Сказати, що в нас усе гладко в стосунках — це збрехати першому зустрічному. Звісно, ми сваримося, але так само палко й миримося. Кажуть, що чим сильніші сварки й з’ясування стосунків, тим сильніше люди прив’язані одне до одного. Нічого не з’ясовують пари, яким байдуже.

Коли Анна вирішила вступати до вишу в іншому місті, я не став її відмовляти. Це її життя. Але чудовисько всередині мене на ім’я егоїзм наполягало, що я також маю бути частиною цього життя. Я ще ніколи не чув, щоб стосунки на відстані зближували людей. Це все вигадки — що ``відстані зближують``.

Як би там не було, Анна вступила на журналістику, і, як вона мені потім казала, справи у неї йдуть чудово. Ми часто телефонували одне одному й могли говорити годинами. Але я думаю, що наші стосунки стали приреченими з тієї самої хвилини, коли потяг рушив з перону, везучи Анну до столиці пів року тому.

До прибуття вагона, який віз Анну з Києва до Дніпра, залишалося буквально п’ять хвилин. Я загасив недопалок і викинув його в урну. Решту часу я просто стояв, чекаючи на потяг.

У місті була зима, тож Анна вийшла зі свого вагона в теплій куртці й джинсах. У руках вона тримала невелику дорожню сумку.

— Привіт, Кириле, я так за тобою скучила.

— Привіт, Аню, я теж за тобою скучив.

Після цих слів ми поцілувалися. Поцілунок вийшов довгим і приємним. Моя нещодавно викурена сигарета не залишилася непоміченою Анною.

— Досі куриш? Міг би й кинути до мого приїзду.

— Можливо, з часом, — відповів я.

— Спершу я поїду додому до батьків. Там трохи прийду до тями, а потім десь зустрінемось. Добре?

— Може, одразу сядемо в таксі, я тебе відвезу?

— Давай так.

Ми пішли з перону до центрального входу вокзалу, де стояло чимало таксі. Довго не вибираючи, ми домовилися про ціну й поїхали до будинку Анни, де жили її батьки.

Я відвіз Анну додому, а сам тим часом пішов до найближчого кафе попити кави, щоб дочекатися, поки вона приведе себе до ладу після дороги. Ми домовилися зустрітися через годину в парку біля її дому. Допивши каву, я залишився в кафе, роздивляючись відвідувачів, що приходили й ішли. Добре, що мене не виганяли — заплатив за гарячий напій, і можеш спокійно просидіти годину-дві.

Ми зустрілися в парку. Анна й досі була красива, одягнена в ту саму куртку й ті самі джинси, тільки косметики на обличчі стало більше. Чорт, не люблю її цілувати, коли в неї нафарбовані губи. Але залишимо поцілунки на потім — нам доведеться вирішити питання, яке мучить мене вже понад пів року. Не скажу, що наші стосунки тріщать по швах, але відстань між нами нам не на користь.

Ми довго бродили парком і говорили ні про що. Потім Анна зупинилася й запитала:

— Ти мене любиш?

— Люблю. Але розмови на відстані через телефонну слухавку не зближують.

— Ти не віриш у кохання на відстані?

— А ти віриш?

— Вірю.

— Значить, так і буде.