Між патріархатом і мрією: чому «Слово на літеру Ф» - для кожного і кожної

Коли мені було десять, я хотіла бути Емінемом. У тринадцять – вийти заміж за Леонардо Ді Капріо. У чотирнадцять я зачитувалася Біблією, у п’ятнадцять – вивчала Платона і хотіла стати новим Арістотелем (дякую, вчителю з історії). У шістнадцять мріяла писати як Шекспір, готувати як Ектор Хіменес-Браво, думати як Гемінґвей, знімати як Тарантіно й командувати світом, як Стів Джобс. Але водночас думала, що головне – вдало вийти заміж (але що таке вдало, Ірино?). У двадцять один я навіть знала, за кого хотіла б – і дякую, Боже, дякую, що не склалося. А зараз мені тридцять один, і я вже сама собі і Шекспір, і Ектор, і Арістотель. Амбіційно? Так. Але це не виклик світу. Це просто факт. І, як не дивно, саме з цієї точки починається фемінізм. Тому що я сама обираю ким і якою мені бути. Бо фемінізм – це не про те, щоб не любити чоловіків. І не про те, щоб не мріяти. Це про те, щоб дозволити собі бути людиною. Повною, складною, суперечливою, розумною, сильною, смішною. Бути якою завгодно – і при цьому залишатися собою.

Але говорити сьогодні буду не про себе. А про іншу Ірину - Ірину Славінську, а ще точніше - точніше її книжку – «Слово на літеру Ф». У книжки Ірини Славінської є все, що потрібно для того, аби стати справжнім must read - незалежно від віку, статі чи бекграунду читачки/читача. Це легка, розумна, дотепна й чесна розмова про фемінізм, його суть, витоки й актуальність. Славінська обрала просту, але потужну оптику: пояснити, чому слово «фемінізм» це не ідеологія боротьби незрозуміло за що, а переконання, що жінка – це людина. Книжка написана з повагою до тих, хто ще нічого не знає, і з розумінням до тих, хто вже багато бачила/бачив. «Якщо дуже коротко, то фемінізм - це переконання в тому, що жінка - це людина», — пише авторка. Простіше не скажеш. Але саме ця простота й неочевидна: бо далі постає питання - а що означає бути людиною у світі, де «дівчата не можуть знати математику на “відмінно”», а «фізика не для дівчаток, краще вчи іноземну»?

Книжка послідовно, структурно й дуже цікаво проходиться по всіх ключових етапах розвитку фемінізму - від суфражисток до третьої хвилі, від жінок у політиці до жінок на фронті, з вкрапленням новітніх культурних феноменів на кшталт Slutwalk чи руху stay-at-home girlfriend (не знала ні про перший, ні про другий феномен, недопрацьовую, очевидно). Окремий плюс – присутність українського контексту, якого завжди так бракує в подібній літературі. Тут і історії українок, і цитати, і побутові приклади, які добре зрозумілі читачеві й читачці з цього боку світу. Це додає щирості, відчуття, що книжка говорить з нами, а не знеособленим кимось.

Славінська майстерно вміє точкою, штрихом, добірним реченням показати суть проблеми. Наприклад: «Не існує зневажливих жартів про “чоловічий колектив”. Не існує упереджень про чоловіків як керівників». Або ще: «У старому ностальгійному зітханні про те, що, мовляв, справжні чоловіки колись у минулому вміли залазити у вікна до коханих жінок, випущено один важливий момент. Які в тих коханих жінок були можливості захистити себе в ситуації, якщо у вікно намагався залізти нелюб?». Це блискучий приклад того, як можна поєднати історію, іронію і тверезу думку без зайвого пафосу.

Та найголовніше – книжка говорить і про внутрішню роботу жінок із самими собою. «“Я не така” чи “дружу тільки з хлопчиками” насправді є першим кроком до серйозної розмови з собою», - каже авторка. І це не осуд, не наїзд, а запрошення замислитися: чому так? Чому ми не хочемо асоціювати себе з іншими жінками? Чи не тому, що світ навчав нас триматися осторонь і соромитися пригноблених?

«Слово на літеру Ф» - це книжка, яка не закінчується на останній сторінці. Вона запускає внутрішній процес. Це текст, що формує чутливість - до мови, до жартів, до буденних ситуацій. Вона вчить, що повага - це не компліменти й букети, а безпека й справедливість. Що фемінізм - це не злість, а діалог, у якому народжуються ідеї, що змінюють світ. І що жінки - це люди. А значить, усе ще попереду.

Я починала цей текст зі спогадів про те, ким хотіла стати: реперОМ, філософОМ, кулінарОМ і трохи геніЄМ. І тільки згодом зрозуміла, що всі ці образи мали одну спільну рису - бути кимось, хто має право голосу. Право на публічність, на помилку, на славу, на складність. Книжка Ірини Славінської - про це саме право. Про те, що жінка може бути ким завгодно, а не лише «молодою і перспективною». Що «дівчатам» не потрібно дозволів, щоб мислити, творити, сперечатися. І що фемінізм - це не про те, щоб відкинути всі мрії, а навпаки: дозволити собі мріяти вголос, відкрито, не вибачаючись. Тож я вже не хочу бути ні Емінемом, ні Шекспіром. Я хочу бути собою - і це, мабуть, найфеміністичніше з усього, що зі мною траплялося.

Зображення: Видавництво Старого Лева